з васюківки. собакевич
тореадори з васюківки. трилогія про пригоди двох друзів
— от знайдибіда, авантюрист шмаркатий! ванько-о-о! вилазь зараз же! бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! вилазь, чуєш!
ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
— вилазь, убоїще, бо гірше буде! ти ж мене знаєш!
— знаю, знаю, — ледь чутно зітхає, мій друг і нарешті наважується подати голос.
— діду! — жалібно озивається він.
— давай—давай!
— діду, — ще жалібніше повторює мій друг, — ви одійдіть за хату, ми виліземо. бо ж ви битиметесь.
— вони ще мені умови ставлять, вишкварки! ану вилазьте!
— та ми ж не хотіли. ми ж хотіли метро. таке, як у києві.
— я вам метра! я вам такого метра , що…
— ми ж не знали. ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. одійдіть, діду.
довго ще тривають переговори. нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
ми вилазимо з бур'янів.
біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова льоха манюня, противна й плямиста, як ічна карта.
у-у, скотиняка! щоб ти…
це через неї ми вскочили в халепу.
у нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. це мало бути сюрпризом. перша лінія метро у — васюківці! станція «клуня» — станція «крива груша». три копійки в один кінець. родичі безплатно. з учительки арифметики — п'ять копійок.
ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом непередбачена катастрофа! — клята льоха манюня провалилася в наше метро. провалитися вона зуміла, а от вилізти—дзуськи! i зняла такий вереск, що причовгав дід. ну і…
гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. раз у раз злодійкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам'яти вуха. хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна… ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! ох і лаявся! i де він отих слів набрався?
проте діда не видно. і поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — ява. в індійському океані. ото, що ява, суматра, борнео, целебес, — великі зондські.
ну, так ява — це не острів.
ява — це мій найкращий друзяка і напарник. ява рень.
мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке — ява? то він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «я — ваня», а вийшло «ява», чи то «іван» у нього так прозвучало (бо насправді його іваном звати), але причепилось оте «ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста. навіть міліціонер товариш валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
у них взагалі вся сім'я інтересна.
батько на скрипці грає. корова — контрибуція називається. а дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. бо в нього ліве око без правого не примружується. як ліве примружить — праве саме заплющується. але ж і б'є дід варава з тою онучею, ох же ж і б'є!
городські мисливці, що «волгами» з києва приїжджають, тільки ахають.
«ви, дедушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.
на честь старого реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди реневим назвали.
мати ж явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
якось ява з яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
— опозогив! — вона букву «р» не вимовляє. — маму-депутата на все село опозогив. загаза чогтова!
такого шелесту наробила — ява не знав, куди й очі подіти. стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів.
та то лише раз таке було. а взагалі характер у яви ого-го! сталь, а не характер. таких на мільйон лише один буває.
ява сам говорив:
— ми, — говорив, — з тобою, павлушо, хлопці будь здоров. точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. скажи?
— з фантазією, — підтакував я.
— ти чув, як дід салимон учора біля сільмагу казав: «ондо, каже, ява і павлуша пішли. от хлопці! орли! соколи! гангстери, а не хлопці! нема на них буцегарні».
— чув. точно.
ответ:Праця має стати для людини природною потребою і «найсолодшою поживою», лише тоді праця «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним». У «силі» (мораль, пояснення змісту) байки автор бачить щастя людини в «природженому ділі», яке є справді «найсолодшим бенкетом».
Мораль байки:
Шершень — узагальнений образ людей, що живуть грабунком інших і створені лише для того, щоб їсти й пити.