Для мене гармонія людини і природи — це баланс усіх емоцій, любов до усіх людей і навкилошнього світу. Медитації, прогулянки у лісі і екологічна до природі дає нам великий спокій.
Праця над своїм духовним,ментальним, фізичним тілом, отримуваня нових знань, до природі і наблюдиння як опадае листя чи іде дощь показує магію гармонїі і заряжає енергією духовності.
Духовність іде від слова — дух. Потрібно виховувати і ростити свій дух як новий саджанець у саду. Поливати новими знаннями, дісциплінировати медитаціями от алкоголю, мату і тощо. І давати свою заботу любовью до себе і усього світу, Бога.
Природа — це танець життя і смерті, харчовий ланцюжок між тваринами і багатогранний змін емоцій (цунамі, зверження вулкана, зміни пори року, спів птахів тощо). Кожень день якісь звір охотиться на зайця,змінюється день на ніч, і уся природа остається при балансі і гармонії
Так що таке велика духовна цінність? Це гармонія між людиною і природою, любов до один одного і до підтримка. Людина прямує по стопам природи і бере приклад з неї, а природа навчає і дає нові знання ( згадаєте урок біології, або коли вчені взнали новий вид тварини, да ї коли людина змогла розбути вогонь). Я думаю це баланс між природою і людиною.
Поширення культу Франка в галицькому суспільстві для «окциденталістів» було загрозою їхньому світогляду. Митрополит Шептицький негативно оцінював вузьку та нетерпиму поставу «латинників», бачачи в ній погорду, що заважає розвитку Церкви: «Послухати їх [«латинників». – Z], то тільки вони є найвірнішими католиками в цілій країні, а всі, хто не погоджується з ними, є поганими католиками, заполоненими духом єретичної схизми і з котрими потрібно завзято боротися». Більше того, глава ГКЦ вважав, що «якщо ця тенденція переможе, то вона допровадить нашу Церкву до руїни». УГКЦ постала перед вибором – йти шляхом збереження власної традиції та втрачати можливість діалогу зі значною частиною суспільства, або ж реформуватися, осучаснитися та шукати діалог з модерним світом.
Митрополиту Шептицькому деякі ідеї модернізму були не чужі, хоча він і не був модерністом. Його можна назвати модерністом-практиком, який завдяки власному досвіду, візіонерству, толерантності та широті поглядів, розумів важливість пошуку відповідей на виклики модерного часу. Його програму повернення до візантійських коренів Греко-Католицької Церкви, власне, слід розгляди як спробу надати потужний імпульс для розвитку та оновлення УГКЦ».