А ось ця історія сталася з ним у Відні. Їхав він своєю машиною, але правил не звик дотримуватися. Нерідко жартував, мовляв, в Англії вони одні, у Америці зовсім інші, і в Австрії, мабуть, теж місцеві нюанси мають. Отож, порушення помітили поліцейські, які, зупинивши машину, стали вимагати, аби Кротон сплатив штраф. Грошей він заробити ще не встиг, тож пожартував, мовляв, завтра виступатиме на сцені, а післязавтра розрахується. Але стражі порядку були невблаганними та принциповими. Не церемонячись, пов'язали Фірцака та й повезли у в'язницю. І хоча гість-закарпатець переконував, що він – артист, що він – Кротон, але такі аргументи на «тамтешніх» поліцейських не вплинули – Івана Силу таки «заперли...»
Коли зостався сам у чотирьох стінах, за відсутності наглядача виламав грати. Та ще й покрутив їх у баранячий ріг. Пройшовся гордовито коридором, з'явившись, урешті, в кімнаті чергового по в'язниці. Той із подиву ледь зі стільця не впав. Вичитавши підлеглого за ненадійно зачинені дверні засуви, відвів затриманого до начальника поліції. І тільки тоді, за до перекладача, з'ясувалося, хто такий цей клопітний і ядерний чолов'яга. Кротона одразу ж випустили, вибачилися за непорозуміння. А наступного дня сам начальник поліції з дружиною прийшов на виступи Фірцака, і так щиросердно, як той, ніхто йому не аплодував. Навіть букет красивих квітів подарував учорашньому своєму «підопічному».
Чим саме вразив мене цей твір? По-перше, своєю реалістичністю. Повість є автобіографічною, тобто описані події, дійсно, відбувалися з автором у дитинстві. А про те, що було насправді, завжди читати цікавіше. По-друге, мені сподобалося, що Михайло Стельмах не намагається прикрасити образи червоноармійців та возвеличити радянську владу. До речі, у шістдесяті роки, коли була написана повість, деякі письменники це робили. І, по-третє, не можна не відзначити майстерність художнього слова автора. Письменникові однаково добре вдається зобразити красу природи, описати події, людей, передати їхні думки та почуття.
Коли читаєш про жагу малого Михайлика до отримання знань, про спробу написати власну п’єсу, переймаєшся до нього великою симпатією. Приходить розуміння, що письменницький талант Михайла Стельмаха — дар від Бога, з яким він народився на цей світ.
Дізнавшись про дитинство автора повісті, я мушу визнати, що побутові та інші умови життя сучасних дітей набагато кращі. Ми добре харчуємося, не відчуваємо нестачі в одязі та взутті, вільно відвідуємо школу. Ми можемо читати необмежену кількість цікавих книжок, весело проводити своє дозвілля. Майже всього цього хлопчик Михайлик був позбавлений. Але попри злидні та труднощі він виріс гідною людиною, став відомим письменником.
На мою думку, повість «Гусі-лебеді летять…» залишає після себе світлі, теплі, трохи сумні враження. Саме такими є спогади Михайла Стельмаха про своє дитинство.