У 1887 р. І. Франко видав збірку «З вершин і низин». Збірка містить 7 розділів, замість прологу її відкриває програмний вірш «Гімн». Автор створив високохудожній образ «вічного революціонера», що символізує вічний дух неспокою та прагнення свободи, рух уперед, до нового щасливого життя.
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю…
Ідея незламності бажання й пошуків волі і правди, невпинного зростання визвольного руху в рядках вірша підсилена анафорою «ні». Франко глибоко був переконаний, що реакційні сили неспроможні спинити революційного народу, який прагне знищити будь-яку експлуатацію і перебудувати світ на основі соціальної справедливості:
Ні попівські тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.
Тематичною новизною твору стає психологічний та патріотичний драматизм, пафосна напруженість, які вдало поєднуються з логікою, строгістю думок. Саме таке поєднання здається найбільш вдалим для проголошення нових задач, нових демократичних ідей.
Велику роль надавав поет агітаторському слову — рушійній силі в зростанні самоусвідомлення українців як нації. І цей дужий рух передається у вірші низкою дієслів руху — рве, розповився, простується, спішить.
Завершується твір пафосним розгорнутим риторичним запитанням, яке й містить відповідь, сповнену віри й оптимізму. Світлі часи, день свободи неодмінно прийде на Україну.
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
«Гімн» є кращим зразком політичної лірики, пройнятою мотивами мужності й визвольної боротьби.
Головний герой лірики І. Франка — незламний борець – вічний революціонер. Слово революціонер у цьому вірші вжите автором вперше в українській літературі.
Відповідь:
У героїчній поемі «Слово про похід Ігорів» зображено події в період сварок між князівствами Русі, описано бойові походи. Ці походи князів були як переможні, так такі, що принесли «…стогін великий», коли «розтялися тяжкі прокльони по Землі Руській». Але незважаючи на опис суму, тривоги, плачу в поемі, яким же світлим промінчиком ній виглядає образ Ярославни ! Ярославна – дружина Ігоря, який відправився в похід проти половців, але не здобув ні слави, ні перемоги, лиш загубив своє військо і потрапив у полон. Образ Ярославни сповнений тонкого ліризму, душевності, теплоти. Вона як «чайка-жалібниця стогне», тужить за коханим чоловіком. Ладна за ним полетіти «зозулею по Дунаю», щоб умочити «бобровий рукав у Каялі-ріці», обмити «князеві криваві рани». Тужить Ярославна не лише тому, що її чоловік потрапив у полон, але й оплакує загиблих руських воїнів. У своєму безсиллі просить вона до у сил природи: вітру, сонця, Дніпра. Дорікає вітрові за те, що несе він « ворожі стріли на крилах своїх легких" проти руських воїнів, за те, що розвіяв він її радість «…по ковилі срібній ». Просить у Дніпра: «Принеси ж ти, господарю, до мене мого милого». Звинувачує сонце в тому, що воно «простерло гаряче своє проміння на воїнів», «Спрагою їм луки посушило, Тугою сагайдаки склепило». І до сьогодні образ Ярославни – один із найяскравіших жіночих образів в літературі, який вже давно став символом патріотизму, внутрішньої краси, вірності і кохання.
Пояснення:
В одному великому місті жила дівчинка Аля. Вона нічого не могла доробити до кінця — не доїдала, не допивала, не домальовувала, що почала. Навіть заплестися як слід у неї не вистачало терпіння. Якось Аля вирішила вишити рушничок бабусі на день народження. Хотіла подарувати — а там лише стібок. Соромно стало дівчинці, втекла вона у свою кімнату. А там сидів маленький чоловічок у зелених черевиках із червоними шнурками. Він сказав, що сьогодні ця дівчинка не доробила до кінця соту справу, тому він її забирає у свою країну. І дівчинка вилетіла в розчинене вікно слідом за чоловічком.
Аля опинилася на березі озера в якійсь дивній країні. Риби гуляли на березі під парасольками, а на небі світила половина сонця.
Дівчинка пішла по стежечці й зіткнулась із дивним хлопчиком — той був увесь перекошений, без лівого вуха. Але дивився привітно й лагідно. Це був Недоладько. Хлопчина розповів Алі, що вона знаходиться в країні Недоладії, де живуть усі недороблені справи.
Дівчинка сказала, що вона не хоче тут бути. Недоладько порадив звернутися до їхнього короля — Недороля Десятого і взявся провести її до нього.
Діти прийшли в місто Недоград. Тут були кривулясті вулички, будинки-розвалюхи. На великому міському годиннику була лише одна стрілка — хвилинна.
Аля діждалася ночі й пробралася до короля. Недороль злякався, але потім, оговтавшись, розповів, що дорогу із зачарованої країни знає лише Недочеревик. Раптом почулися кроки. Це йшов Перший Недорадник за... своєю головою. Недороль сказав, що цього Недорадника якась дівчинка спочатку намалювала з головою, а потім стерла ту голову гумкою і забула. Тепер Недорадник носить лицарський шолом і приміряє чужі голови. Усі його бояться, і навіть сам король — теж, адже перший Недорадник хоче забрати у нього корону. Рятує Недороля лише те, що в цього чоловіка немає голови.
До тронної зали хтось зайшов. Коли Аля побачила Недорадника, ледь не скрикнула: то вона недомалювала колись цього чоловічка.
Аля вибралася із замку й кинулася до будинку Недочереви-ка. А там — ні вікон, ні дверей. А поряд — купа недороблених речей. Дівчинка в розпачі провела рукою по стіні — і з'явилися дверцята. У невеличкій кімнаті лежала величезна книга, в якій була інструкція до зачарування та розчарування. Треба було стати перед годинником, доробити, що недороблено й проказати закляття:
І до-роби!
І до-пиши!
І роз-почни!
І не-лиши!
І до-їжай!
І до-пивай!
І з Недоладії тікай! Аля зрозуміла, що треба найперше полагодити годинник. Це міг зробити лише годинникар Недождень. Але в замку дівчинка випадково потрапила до рук Першого Недорадника. Він посадив Алю у в'язницю й сказав, що її голова, напевне, йому підійде.
Вартував гвардієць Недоборода, на голові якого замість шолома була стара каструля, а за спис була дивна залізяка, загострена з одного кінця.
Недоборода визволив Алю, бо не міг допустити, щоб у в'язниці сиділи діти. Дівчинка помчала до Тронної зали сховати шолом Недорадника, щоб той не перешкодив Годинникарю. Але в майстра не було однієї стрілки. Аля згадала, що бачила її в Недобороди замість списа. Побігли в підземелля, а там Недорадник стрибає замкнений вартовим у клітці. Недоборода з радістю віддав стрілку годинникареві, і той поліз на вежу лагодити механізм. Аля йому допомагала. Раптом вони побачили юрбу недоладян, які з Недоладьком на чолі йшли виручати Алю.
Дівчинка збігла вниз, дістала з кишені вуглинку й домалювала Недоладькові вухо, поправила ніс, очі. Потім почала домальовувати іншим усе, що їм не вистачало, та й самі недоладяни стали допомагати одне одному.
За п'ятнадцять хвилин до дванадцятої Аля покликала всіх, хто хотів перенестися із зачарованої країни. Але виявилося, що недоладяни не хочуть покидати своєї батьківщини. Вони будуть жити спокійно й доробляти всі недороблені справи.
Аля зі сльозами на очах попрощалася з друзями, доплела свою кіску й промовила чарівні слова. І опинилася у своїй кімнаті. Одразу ж домалювала чоловічкові голову, але обличчя, все одно, вийшло злим.
Недочеревик продовжує стягати до Недоладії, недороблені справи, адже їх так багато!
Объяснение:
Думаю, тут і без цього все зрозуміло