Образ вчительки
Чомусь ще з дитячих років закарбувався у моїй свідомості образ чепурної жінки із сивиною на скронях і лагідною посмішкою на устах. Образ жінки, яка знає все: чому світись сонце і чому восени опадає листя, чому птахи відлітають у вирій, а взимку річка, неподалік якої був збудований наш будинок, покривається кригою, чому ластівка в'є гніздечко під бабусиною стріхою і чому мама свариться, коли я нишком фарбую губи її помадою
Річку біля нашого дому висушили, а на її місці побудували автошлях за сучасними правилами. Тепер кригою сковує лише темний асфальт, розмальований білими смугами, а замість хлюпотіння води чується глухий шум автомобільних двигунів. Під бабусиною стріхою тепер надовго і надійно оселилася пластикова вагонка, а у мене повна шухлада власної косметики. Навіть сонце через червоне скло модних окулярів світить по-іншому...Разом з невпинним часом пливло у минуле усе дитяче безтурботне життя, о тільки образ жінки, яка все знає, залишився непорушним. Це образ наставниці, образ хранительки вічності, образ жриці нашої альма-матер. Це образ Вчительки. Закохавшись у нього ще маленьким дівчам з тоненьками кісками, зав'язаними бантиками, я й досі вважаю професію вчителя найшляхетнішою, найблагороднішою і найнеобхіднішою у сучасному суспільсті.
Зовсім скоро я закінчу школу, і переді мною постає питання: а що далі? Як складеться моя доля і як зробити правильний вибір? Трохи лячно, зізнаюся я вам, іти впред і приймати чи не найперше самостійне рішення у дорослому житті. Страшно схибити. Але особисто для себе я твердо вирішила: готова присвятити усе своє свідоме життя сліжінню сучасній освіті. Я готова, а головне, хочу стати вчителькою. Хоча, відчуваю категоричність і серйозність такого рішення, дозвольте зважити усі "за" і "проти".
Твір В.Дрозда "Білий кінь Шептало" мене вразив як читача. З перших сторінок я дазналась(-вся),що Шептало- це не просто кінь.На мою думку він особливий та індивідуальний
Якби я мав(-ла) змогу написати продовження цієї глибоко філософської повісті, я все ж таки визволив би Шептала і позбавив його неволі. Я, мабуть, знову відправив його на вільну прогулянку до річки, викупавшись в якій, кінь знову б побачив себе у всій красі. Але в другий раз він вже не став би вагатися и не повернувся до робочого сірого табуна. Через декілька днів свободи я б відправив його до пересувного цирку, в якому б він згадав своє дитинство і молодість, примкнув би до циркових коней і став справжньою зіркою арени, проживши після цього довге та щасливе життя. Саме таким я бачу продовження повісті В. Дрозда «Білий кінь Шептало».
ШРАМ (справжнє прізвище Чепурний)
По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано. не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богові.
СОМКО
А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»
Іванець Брюховецький
Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!