М
Молодежь
К
Компьютеры-и-электроника
Д
Дом-и-сад
С
Стиль-и-уход-за-собой
П
Праздники-и-традиции
Т
Транспорт
П
Путешествия
С
Семейная-жизнь
Ф
Философия-и-религия
Б
Без категории
М
Мир-работы
Х
Хобби-и-рукоделие
И
Искусство-и-развлечения
В
Взаимоотношения
З
Здоровье
К
Кулинария-и-гостеприимство
Ф
Финансы-и-бизнес
П
Питомцы-и-животные
О
Образование
О
Образование-и-коммуникации

Хто відкрив першу школу для дівчат в київській русі?​

👇
Ответ:
krusher77
krusher77
20.03.2020
За повідомленням літопису, донька великого князя Київсього Всеволода Ярославивоча Анна Всеволодівна заснувала при Андріївському монастирі школу доя дівчат.
4,5(65 оценок)
Открыть все ответы
Ответ:
anzhelaromanova02
anzhelaromanova02
20.03.2020

Театр, у якому своє призначення людина обирає сам. Люди - основа світу, як актори є основою будь-якого театру. Вони - реальне втілення нереальних ідей, які до тією дещицею сумасбродам, що пишуть сценарії і втілюють їх у сцені. Однак будь-яке, навіть найбільш геніальний сценарій неспроможна від, критися світу, і тут жоден актор не покаже себе ролі, якщо його режисера. Від режисера залежить доля спектаклю, його успішність чи неуспіх. Адже глядачеві потрібно видовище, й глядач байдужа до того що, яких праць стоїть показати це видовище. Режисер повинен вірити у той ідею, яка висунуто в сценарії. Режисер ні жодної хвилини сумніватися у успіху спектаклю. Від позиції режисера залежить настрій акторів. Режисер повинен усвідомлювати ту відповідальність, що лежить у ньому за поставлене ним дійство. Бо те, що він створить, побачить жодна людина, й у витворі має почерпнуться людиною лише добро, лише людинолюбство, лише віра. Бо інакше режисер стане воспевателем царства пітьми, що й так поглинуло свідомість життя й глядача. Не буде важко стати однією з тих, хто закликає вбити, але справжня від прийняття цього заслуга у цьому, щоб стати променем добра в царстві пітьми. Це - складно, це - важко, але нинішнього життя, від цього не можна відступати. Будь-який сценарій, будь-яке твір, навіть саме звичне і традиційне, може зазвучати зовсім інакше, зовсім нове від цього бачення, що передбачає в режисера. І дуже навіть найжорстокіше може відкритися до світу інакше, викликаючи страждання. Це - пряма залежність від гуманності режисера. Успіх театру залежить від бажання глядача туди йти. Самобытность людства із метою, будучи піддавався впливу злих сил, на добро, до світла. Якщо ж у цьому театрі ще буде багато світла, багато сонця, люди приходити, й у буде заслуга насамперед режисера, Навколо людей занадто багато пітьми - це трагедія життя. З цією вже звикли, з цим дозволяють собі. Це страшно, але ці - факт життя. Дуже важко, споглядаючи довкіл себе таке, залишатися таким, яким повинен бути людина, який приносить самі у цей світ світло, творить Красу. Знаючи пристрасть людей до видовищ, режисер повинен показувати лише результат того, чого повинні прагнути люди: досконалості, красі, естетичності і гуманності. Свідомість цього року має прийти пізнання. Багато чого треба осмислити: теорію естетики, і гуманності, щоб взяти практичне прояв злих ідей, щоб відкинути від своєї свідомості. І ще потрібне бажання прийняти те, що ближчий за духом. А вибір цей який завжди, на жаль, правильний. Від цього, у театрі життя дуже гостра нестача світла - режисери найчастіше вибирають шлях, прокладений мисливцями до легкої наживи, які гребують нічим, щоб догодити своє марнославство. Прагнення ідеалу породжує натхнення. Натхнений людина прекрасний. Для натхнення потрібна їжа, якої знов-таки на театрі бракує. І режисер повинен шукати шляху, якими йдуть музи, йде натхнення. І, знайшовши був цей шлях, твердо стати нею. Ёся життя - це пошук. Для режисера пошук цей у пізнанні себе, розуміння світу. Результат - сповідь, що втілюють актори на сцені, крик душі, якого майже бачить. Та й чи потрібно режисеру боготворіння? Здається, немає. Справжній режисер віддає усе, що він має, щось вимагаючи замість, - свого роду абсолютний егоїзм. Мазепа докладає душу, показуючи її розуміння на певних етапах життєвого процесу, різними утіленнями. До абсолютному не можна прийти, осягнувши лише філософські вчення. Це має бути зрозуміло і прийнято через проходження шляху творчого процесу, який суто індивідуальний, навіть інтимний. Це - привілей творчій особистості. Життя вічного пошуку - вибір одиниць, які прирікають себе нерозуміння з боку навколишніх лісів і від імені цієї на духовне самотність. Істинний творець приймає це життя як єдино прийнятну форму буття. Самотність - доля великих, проте бути самотнім боляче. Важко, бачачи нерозуміння, залишатися вірним свою ідею. Але й цю біль справжній творець повинен переступити. Йти крізь ці досконалості й дарувати досконалість світу - ось суть життя справжнього режисера. Роль режисера найважча з усіх у театрі життя. Найскладніша, проте сама доленосна. Я дуже хотіла мати таку долю, проте залежить це, звісно, немає від мене. Отож однозначно сказати про роль тут не можу, та й доки маю цього морального права: людина має досягти певних рівнів, щоб заявляти про роль. Однозначно можу сказати лише те, що її б щаслива подарувати світу трішки світла, добра. Чи була щаслива дати можливість радіти життя іншим. Чи була щаслива «змазати фарбою карту буднів», фарбою яскравою, кольору Сонця, кольору листя, кольору життя. І була щаслива сказати: «Слава тобі, невтішна біль...», щось вимагаючи замість.

4,4(83 оценок)
Ответ:
arishasmirnova2
arishasmirnova2
20.03.2020
Чи спростилися би стосунки

Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.

Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.

Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?

Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!
4,7(97 оценок)
Это интересно:
Новые ответы от MOGZ: Українська література
logo
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси Mozg
Открыть лучший ответ