Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
оя майбутня професія - лікар. я давно так вирішив. ще в дитинстві мені хотілося всім, кому погано та боляче. я вовтузився з бездомними хворими кошенятами та цуценятами, лікував голуба, в якого було зламано крило. друзі дивувалися, як мені не нудно все це. а мені «працювати» з хворими звірятами дуже і ніколи не набридало. а тепер я точно знаю, чому хочу присвятити своє життя.
лікар - найгуманніша професія на землі. він позбавляє людей від страждань, хоча часом для цього він має спочатку заподіяти їм біль. при цьому лікар має бути дуже доброю людиною, добре відчувати чужий біль. тільки тоді він зможе не нашкодити хворому. але йому потрібно буде навчитися бути стійким, сильним духом, бачачи чужі страждання. інакше всі сили у нього підуть на переживання, і він не зможе людям по-справжньому.
є ще таке поняття, як лікарська таємниця. люди йдуть до лікаря, коли їм погано, важко, боляче, вони приходять до нього, як до пастиря зі своїм горем і бідою. і він, як священик на сповіді, має вислухати, зрозуміти, і зберегти в собі чужу таємницю. цього вимагає клятва лікаря, яку він дає на початку свого трудового шляху, і вірним якої він повинен залишатися все своє життя.
лікар повинен бути готовий до самопожертви. за першим покликом він повинен прийти на людям вдень і вночі, в дощ і в пургу, під час терактів та стихійних лих. справжні лікарі віддавали свою кров, останній ковток води, затуляли своїм тілом поранених від куль та осколків, самі заражалися смертельними хворобами, рятуючи людей під час епідемій.
ця професія вимагає мужності, необхідність прийняття єдиного правильного рішення, від якого залежить людське життя .
якщо помилки продавця або кравця можна виправити, то неправильно поставлений діагноз, рука хірурга, що здригнулася, навіть проста байдужість до хворого може обірвати чиєсь життя. але зате яке це щастя, яка велика місія - першим дізнатися про народження нового життя. або сказати матері: «операція пройшла успішно, ваш син буде жити».
мабуть, заради цієї миті і варто багато вчитися та працювати, щоб присвятити себе кращій на землі професії - бути лікарем
Объяснение:
1. Який підзаголовок має твір? (Із записок відлюдька)
2. Скільки років виповнилось головному герою? (40 років)
3. Коли відбуваються події (число, час)? (31 грудня о 19 год)
4. Ім’я головного героя новели. (Хома-Массіно)
5. У якому місті живе головний герой? (Львів)
6. Ким був батько Марії? (Лісничим)
7. Чому до самої смерті батько вважав Манюсю злодійкою? (Тому що вважав, що вона, тікаючи з дому, вкрала в нього скарбові гроші)
8. Як довго тривали мандри Манюсі? (Три роки)
9. Яка історична подія згадана в новелі? (Російсько-японська війна 1904-1905 рр.)
10. Назвіть героя за характеристикою: «То був пан високий, сильний, плечистий, як ведмідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом». (Зигмунт)
11. Назвіть міста, у які доля закинула Марію. (Краків, Варшава, Лодзь, Одеса, Нижній Новгород, Іркутськ, Порт-Артур)
12. Кому належать слова: «Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — ще гірше!». (Хомі)