Твори бувають різні. Кожен з них несе частинку душі автора. А якщо автор могутній власною душею, то його твори неможуть бути неулюблені. Про Тараса Шевченка можна говорити вічно. він поет, натхненник і пророк. Я люблю усі його твори, немає одного найулюбленішого, але про один можу розповісти. Твір "Розрита могила", це вірш сповнений великої мудрості. коли ти його читаєш, то розумієш настільки все влучно розповідається. В одній стрічці міститься вся та історія, переживання, життя. Мені подобається засудження людей, що жахливо ставляться до України. "Помагайте, недолюдки матір катувати!" - велика хвиля емоцій і опис проблеми що завжди буде актуально. Цей твір захоплює і від нього ідуть мурашки по шкірі.
Проблеми забування своїх коренів, цурання національної приналежності, рідного краю, культури, мови хвилювала багатьох українських письменників. До цих проблем не залишився байдужим і Микола Вороний. Свої роздуми над долею рідного краю і тих, хто від нього відцурався, хто забув мамину колискову, зневажив батьківські напуття, соромиться рідної мови і звичаїв, письменник втілив у чудовій поемі «Євшан-зілля».
Взявши за основу давню українську легенду, Микола Вороний творчо її осмислив і створив оригінальний твір з глибоким філософським змістом, твір, який є актуальним і через сто з лишнім років після його написання, і, як не прикро, не втрачає злободенності в наш час.
Микола Вороний створив своєрідне обрамлення народній легенді: розпочав вступом, де зауважив, що в цій легенді «між рядками слів таїться якесь пророкування, яке
… живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали…
і закінчив поему власними роздумами, у яких провів паралель між героєм легенди — ханським сином і долею України.
Так, справді, доля нашої землі нагадує долю хана, сина якого взяли в полон і завезли на чужину. Як і ханський син, численні українці забули про рідний край, і звикли «край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати». Але якщо в половецького хлопця так склалася доля, що він опинився далеко на чужині, де не чув рідної мови, не бачив рідних людей, то, на жаль, у нас все по-іншому. Скільки українців, живучи у своїй рідній країні, не вважають себе Українцями! Скільки не вважають українську мову рідною! Скільки людей переймають чужі звичаї, забуваючи про свої! На жаль, таких безбатченків дуже багато. Можливо, вони й не винні в тому, що не відчувають приналежності до української нації, адже не одне століття в нашій країні проводилася політика русифікації! Але сьогодні, коли триває розбудова нашої держави, чому вони так вперто ігнорують усе, що пов’язано зі словами «український», «національний» ! Якби вони хоч трохи розкрилися назустріч! Але вони, як ханський син в поемі Вороного, перебувають у забутті…