Прометей — герой давньогрецького міфу. До образу Прометея зверталися багато митців різних епох і народів. Цей герой неухильно виконує своє призначення задля щастя людства, стаючи символом нескореності, героїзму, майже надлюдської мужності.
Образ героя-вогненосця, який не підкорився волі богів, використовували славнозвісні Есхіл, Гете, Байрон, а також великі українські поети Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Андрій Малишко. Наприклад, Леся Українка звертається до тих, кому небайдужа доля народу, говорячи: "Брати мої, нащадки Прометея". Волелюбні революційні прагнення Великого Кобзаря також уособлені в образі Прометея: поема "Кавказ" досьогодні є геніальним прикладом утілення відомого образу.
Талановитого українського митця Андрія Малишка теж надихнув образ Прометея. Поет створив хвилюючу поему, де розказано про героїчну долю радянського солдата та про самопожертву селян, які намагалися вкрити його від фашистів.
Задум поеми "Прометей" виник в уяві поета в самий розпал війни. Андрію Малишку розповіли про солдата-розвідника, який був родом зі Смоленщини. Цього солдата, важко пораненого, сховали в себе українські селяни, однак, незважаючи на всі намагання, хлопець усе ж потрапив до рук гітлерівців. Загарбники довго допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав росіянина. Щоб урятувати добрих людей від загибелі, боєць признався, хто він є. Фашисти прив'язали розвідника до дерева й спалили його, а селян погнали в неволю. Цей випадок схвилював Андрія Малишка до глибини душі. Подвиг солдата та його духовна близькість з українським народом вразили поета. Цей розвідник здавався людиною прометеївської сили духу.
Поема "Прометей" — приклад епічного твору. Залишивши почуту розповідь майже без змін, Андрій Малишко наповнив її тонким психологізмом, високою патетикою та героїчним пафосом. Після тяжкого бою селянський хлопчик знаходить важко пораненого молодого солдата. Українські селяни надали йому до забинтували груди та поклали його на сіно в стодолі. Опритомнівши, боєць звертається зі словами глибокої вдячності до хазяйки, яка доглядала його, називаючи цю жінку матір'ю. Уже з перших сторінок поеми ми бачимо, що молодому воїнові притаманні найкращі людські риси: ніжність, вдячність, простота почуттів. Одного разу, гортаючи сторінки шевченківського "Кобзаря", хлопець відчув неабиякий інтерес до образу Прометея. У баченні бійця славетний герой міфу постає як символ самовідданості, чесності, мужності. І солдата, і хлопчика, з яким він потоваришував, дуже вразила сміливість Прометея протистояти богам. Навіть уві сні вони бачать "Прометея зоряні очі".
Фінал поеми трагічний. Фашисти знаходять бійця. На майдані, під дулами німецьких автоматів, жоден із селян не розкриває таємниці юнака, називаючи його своїм. Та боєць розуміє, що більше чекати не можна: кати не пробачать людям непокори й знищать їх. Беручи провину на себе, хлопець вигукує: "Стріляй! Розвідник я! Солдат!"
Андрій Малишко з глибокою печаллю розмірковує над долею смоленського юнака. Поет, користуючись літературним засобом авторського відступу, каже про те, що молодим рукам солдата треба було б трудитися, а тепло серця віддати коханій. Жорстока страта розвідника приголомшила селян. Лише бринять, мов луна, в їхній пам'яті останні слова — слова солдатського заповіту:
Дивіться, люди, по мені,
Устануть інші в пломені.
Ставайте й ви в трудні походи,
Не вип'ють прокляті заброди
Живущу кров мою.
У цих словах немає й тіні розпачу, жалю, страху. Солдат вірить, що справа, за яку він віддає своє молоде життя, переможе. Тому Прометеєві не страшно померти.
Андрій Малишко старанно підкреслює, що герой його поеми — не тільки хоробрий воїн, а й ніжний син, вірний товариш, людина-гуманіст. Саме таким — простим, лагідним, дещо сором'язливим, сповненим жаги до життя — міг бути полум'яний герой вічного міфу — титан Прометей.
Вірші «Жар-птиця», «Підкова», «Гном у буфеті» - це малесенька частина творчості Ірини Жиленко. Вони напрочуд добрі.
Я зустрілася із казковою Жар-птицею, яка несе світло радості людям, адже «дорослим і дітям яснішали лиця», перемагає злі нашіптування ґави та вороння. Всі переживають за долю цієї золотої казкової істоти і радіють, що вона одужує. Добро завжди перемагає зло. Вірш «Гном у буфеті» переносить нас до затишку родинного будинку, де маленький гном живе у дивовижному уявному світі дітей: «слухняним дає шоколадки», «золотить сервізи», «нашіптує дітям казки». Лірична героїня «Підкови» хоче, щоб здійснилися її бажання на зимові свята. Але вона розуміє, що втрачену підкову треба повернути Дідові Морозу.
Усі вірші про різне, але об’єднують їх яскраві кольори золотої Жар-птиці, не простої підкови, багряного ковпачка гнома. Навіть дослідники творчості Ірини Жиленко вважають її вірші найбагатшими на барви.
Думки людей на цю тему дуже різняться. Один думає, що краще тихо жити, легко піддаватися труднощам, не шукати зайвих пригод чи проблем, не ризикувати, інший же вважає, що лише рішучість, мужність до провести буття якнайкраще. На мою думку, сміливі люди завжди будуть мати щастя: треба боротися за своє майбутнє, шукати цікавих пригод, знайомитися з новими людьми, тоді життя буде різнобарвним і захопливим.
Яскравим прикладом сміливих вчинків людей є пригодницький роман видатного українського письменника Івана Багряного «Тигролови». У своєму творі автор зображує трагічну долю людини-особистості в радянському тоталітарному режимі. Багряний доводить, що добро завжди переможе зло, головне — бути сміливим!
Коли я читаю роман, мене вражає те, що Григорій Многогрішний, головний герой, має тяжкі випробування, непросту життєву дорогу. Шукаючи будь-який вихід, знесилений, зібравши останні сили, він все ж таки тікає із «залізного дракона». Випробування мали б закінчитися, коли чоловік покинув ешелон смерті, та раптом Многогрішний чує крики людини й намагається йти на до не знаючи, що його чекає... Чоловік знаходить у собі останні сили, кидається на ведмедя з ножем і рятує дівчину. Сміливість, мужність, рішучість заслуговують на щастя!
Григорій вижив, а реабілітуватися йому допомагала родина Сірків. Наталка, дівчина, котру врятував Многогрішний, була звичайною дівчиною, та сильна любов до її рятівника зробило її більш ніжною, жіночною, красивою. Молоді люди покохали одне одного, батьки благословили їх. Наталка вимушена тікати разом з Григорієм. Дівчина не знає, що її чекає, та вона залишає батьків, Батьківщину й прямує з коханим. Батьки змушені відпустити доньку в невідомі місця, адже розуміють, що тепер вона буде щаслива лише з Григорієм. Самі Сірки в 1887 році змушені були тікати й шукати нове місце для життя: «У сміливих щастя завжди є! От хоч би ми. Приїхали сюди... Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злидні, і смерть. Чужа чужина... А бач, оббулися! І дивись — зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили. І звикли, полюбили. Спочатку ми поселилися в селі, тепер це містечко Києвом зветься. Хати білили, як на Україні. З нас тут за це сміялися, що от, мовляв, скільки лісу, а «хохли» хати з глини ліплять та білять. Колись до революції здорово жили тут наші люди. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. А народ наш роботящий. То й ми жили колись».
Пара кидає виклик долі: Наталка й Григорій дивовижно переходять кордон країни й нарешті опиняються в безпечному місці. Тут вони дають волю своїм почуттям: «Дуріли обоє, опиваючись тим щастям до нестями». Отже, Сірчиха мала рацію: «Сміливі завжди мають щастя». Я впевнена, Григорій та Наталка змогли зберегти своє щире й взаємне кохання. Думаю, що їхнє подальше життя було наповненим радісних моментів