Снежинка
Жил-был король, и была у него дочь. Звали ее Снежинка, потому что она была из снега и таяла при лучах солнца. Но, не смотря на это, сердце у не было очень доброе. У короля не было жены и говорил он снежинке: "Вот ты вырастешь и кто обо мне будет заботиться? " Снежинка видела страдания короля-отца и предложила найти ему жену. Король согласился. Через некоторое время нашел король себе жену, звали ее Розелла. Была она злой и завидовала своей падчерице. Снежинка дружила со всеми животными, так как людей к ней пускали, ибо король боялся, что люди могут причинить зло его любимой дочери.
С каждым днем Снежинка росла и расцветала, а мачеха придумала, как избавиться от нее. Узнала Розелла тайну Снежинки и решила, во что бы то ни стало погубить ее. Позвала она к себе Снежинку и сказала: "Дочь моя, я очень сильно заболела и мне только отвар, который варит моя сестра, но живет она очень далеко." Согласилась Снежинка своей мачехе.
Девочка отправилась в путь вечером, нашла, где живет сестра Розеллы, взяла у нее отвар и поспешила в обратный путь. Но начался рассвет и превратилась она в лужицу. Там, где растаяла Снежинка вырос прекрасный цветок. Розелла сказала королю , что отпустила Снежинку посмотреть на белый свет, а она так и не вернулась. Огорчился король, ждал днями и ночами свою дочку.
В лесу, где вырос сказочный цветок, гуляла девушка. Взяла она цветок домой, стала за ним ухаживать и разговаривать с ним. В один весенний день цветок расцвел и выросла из него девочка. Этой девочкой оказалась Снежинка. Отправилась она вместе со своей во дворец у несчастному королю и рассказала все батюшке. Король рассердился на Розеллу и выгнал ее. А своей дочки признал как вторую дочь. И живут они вместе с тех пор очень счастливо.
В образі головного героя уособлюється ідея Франкового твору. У ньому втілені міць, сила, мудрість народу. Високий на зріст, строгий лицем, Захар Беркут, «...незважаючи на глибоку старість іще сильний і кремезний». Його основним життєвим покликанням є праця на користь народу. Навіть у похилому віці Захар бере активну участь у житті громади, допомагає своїм досвідом, лікарськими знаннями. Своє життя він присвячує боротьбі за збереження єдності людей. Перед смертю Захар Беркут бачить перемогу справи, якій віддав усі свої пориви і сили. Переконливістю, життєвою мудрістю сповнені його виступи перед тухольською громадою.
Слова свого він дотримує завжди. Він із гордістю говорить: «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові». Навіть помираючи, він думає про майбутнє свого народу. Він закликає їх триматися разом, незламно стояти один за одного, щоб ніяка ворожа сила не змогла їх перемогти.
Я захоплююсь образом Захара Беркута, в якому втілено народну мудрість, патріотизм, відданість народній справі.
Іван Франко всім своїм життям засвідчив, що любов до Батьківщини має проявлятися не у порожніх балачках, а в щоденній ненастанній праці. Таким був наш геній, таким є і головний герой його найкращої повісті — «Захар Беркут».
Ми бачимо Захара Беркута уже дев'яностолітнім старцем, «сивим голубом», поважним вождем гірської громади. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази».
Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада — ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду сть і розум до йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв'язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл.
Захар — батько вісьмох синів, він виховав достойну зміну. Усі вони шановані люди, гідні свого вітця.
У найважчих випробуваннях Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь. Він дає завдання громаді не відбити, а розбити монголів. І сам бере в ньому найактивнішу участь. Адже саме його осінила рятівна думка про затоплення монголів водами гірського потоку.
Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір — важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов'язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров'ю».
У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда — не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.