«Безмежнеє поле в сніжному завою» за жанром — романс, мелодійний та експресивний. Хоч і гнаний долею, ліричний герой Франка не може примиритися з неподіленим коханням, прагне «обширу і волі», хоча в його серці «нестерпні болі», муки серця, прикра розлука. Він звертається до коня — символу лицарської волі: «Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє, А чень, утечу я від лютого болю, Що серце моє розриває». Цей мотив підкреслює одинокість, сум героя, який прагне втекти від себе і свого горя, у такий б вгамовуючи свої титанічні пристрасті. Ліричний герой не знаходить собі місця в житті. Проте його ваблять рух, втеча, інший простір — простір серця, яке ніяк не може вгамуватися. Герой Франка — інтраверт, тобто психологічний тип особи, зануреної у внутрішній світ своїх переживань і роздумів, схильний замикатися в собі, жити своїми фантазіями. Ліричний герой звертається до коханої, дівчини-зорі, яка зруйнувала «щастя власного підклад». Через іпостась жінки-красуні, цнотливої і гордої, іронічної і суворої, холодної і жорстокої, розгортається картина шляху-страждання, пошуків і роздоріжжя, загалом філософія болю існування ліричного героя збірки. Поезії Франка побудовано у формі монологу ліричного героя, серед них можна виділити три групи монологів: монологічні роздуми («Не надійся нічого»), монологи — оповіді героя про себе і свої почуття («Я не надіюся нічого»), монологи — звертання («За що, красавице, я так тебе люблю»). Герой майже у відчаї, він хоче втекти, але не робить божевільних вчинків, а виливає тугу у віршах, бо має душу художника. Заметіль, завивання вітру («Безмежнеє поле в сніжному завою…») співзвучні стану змученої душі. Не дивно, що цей вірш, перекладений на музику, став чудовою піснею.
• «Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі…». «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка. …Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».• «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом».• «Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».• «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники…»• «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».• Мар’яна Михайлику: «І вчися… та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»
Підвищення інтересу до теми духовності, настільки виразно обозна-
чівшееся у вітчизняній філософській літературі останнім де-
тиріччя, абсолютно не випадково. Вона зумовлена як факторами
внутріфілософські, так і обставинами, що виходять за межі
філософії. Перші пов'язані із загальним поворотом вітчизняної філо
Софії в сторону особистості. Даний поворот є цілком об'ясні-
мій реакцією філософського співтовариства на відчужено-сцієнтистський
і вельми ідеологізований стиль, довгий час панував в
нашій філософії. Другі полягають у зміні глобальної
ситуації. Межі існування людського роду сьогодні слід придбати
Чи лякаючу реальність. Загроза людству виходить від нього самого,
вона виникає з споживацьки-гедоністичного ставлення до
природі. Ресурси природи не безмежні, а людське прагнення
безмежно. Цивілізація, побудована на споживанні як головної
життєвої цінності, неминуче рухається до власної загибелі.
Можливість уникнути глобального суїциду пов'язана з відмовою від
споживацьки-гедоністіческош принципу і освоєнням нового типу
життєустрою. Цей новий тип життєустрою повинен бути
заснований на приматі цінностей духовного порядку над цінностями
матеріальними, цінностей творчості над цінностями споживання,
цінностей творення над цінностями розтрощення, цінностей солідарності
ності над цінностями панування. Така екзистенційна ситуація
сучасного людства, і вона актуалізує проблему духовності.
Актуалізація даної проблеми пов'язана і з тими драматичними
змінами, що відбулися в нашій країні в останнє десятиліття.
Як би не ставитися до радянського періоду історії Росії -
бездумно-апологетичний або тотально-нігілістично, не можна не при-
знати: у нас існував особливий тип цивілізації. Він різко відрізнявся
від того порядку речей, який вважався природним для Заходу.
Зараз, коли радянський б життя з кожним прожитим днем
віддаляється в минуле, стає все більш очевидним, що в той час
споживання не було головною цінністю і основним сенсом життя.
Люди надихалися цілями, що виходять за рамки їх індивідуально
го буття (індустріалізація, освоєння космосу, побудова коммуніз-
ма). (Питання про розумність, обгрунтованості і досяжності цихцілей ми тут не обговорюємо.) Руйнування "реального соціалізму"
завдало удару по ціннісній сфері суспільства. сформовані представ
лення про добро і зло, прекрасне і потворне, дійсне і хибному
піддаються критиці і осміянню. Заслуги перетворені в провину, а
злочину - в геройство. У суспільстві насаджуються культ потребле-
ня і егоїзм. Втрата звичних життєвих орієнтирів породжує у
людей відчуття екзистенціальної порожнечі. Порушено самі сокро-
ються глибини особистості, і тому звернення до проблематики
духовності зараз дуже актуально.
Шириться інтерес до проблеми духовності має своє зовнішнє
вираз в збільшенні кількості публікацій, їй присвячених, в
активному залученні в філософський обіг поняття духовності і його
дериватів, в проведенні конференцій з даної проблеми. Посилаючись
в якості прикладу на Всеросійську конференцію "Духовність і
культура ", що відбулася в 1994 році в Єкатеринбурзі, в Уральському
університеті.
У потоці подій нелегко зрозуміти їх сутність. сенс справжнього
прояснюється по мірі того, як воно стає минулим. але і
перебуваючи всередині ситуації, можна винести судження, в певній
міру адекватні реальності. Так, якщо вести мову про осмислення
проблематики духовності в сучасній вітчизняній філософській
літературі, дозволено з достатньою впевненістю стверджувати, що
поки має місце якийсь аналог стадії накопичення емпіричного
матеріалу в природничо-наукової дисципліни. Окремі фрагменти
картини проступають більш-менш чітко, але загальний її зміст
неясний. Поняття духовності вживається найчастіше інструментально,
використовується ситуативно, без усвідомлення його суті і глибини. саме це
поняття застосовується в таких контекстах і в таких констелляциях, що
нерідко виникає підозра в тому, що воно виконує функцію
ярлика, який наклеюється на предмет, що має позитивне
значення в ціннісному полі. На предмети протилежного значення
наклеюється ярлик "бездуховність" - і на цьому справа закінчується.
Часом доводиться зустрічатися з поняттям "псецдодуховность", але ніхто,
наскільки нам відомо, поки що не здійснив його експлікацію.
Ситуація, що склалася вимагає вироблення концепції, яка
дозволить з єдиної точки зору розглянути всі існуючі
позиції і дасть можливість розкрити загальну природу духовності. але
осягненням суті завдання теоретичного дослідження не може
бути вичерпана. Наступний етап - аналіз емпіричних обнаруже-
ний даної суті, характеристика форм її прояву. вельми
бажано, щоб ці форми були описані в їх взаємних зв'язках і
взаимопереходах. Але і це не все. Необхідно вписати теоретичні
подання до контекст соціальних реалій. Тільки при виконанні
зазначених умов концепція може вважатися цілком завершеною і,
отже, досить зрілою для системної критики.