В поемі «Євшан-зілля» достатня увага приділена постаті хана. Це людина високого титулу – багатий правитель серед половецького народу. Вперше про хана згадується словами «тяжко віку доживати під вагою самотини». Звідки читач розуміє, що персонаж – уже стара людина. Хан люблячий батько. Засмучений та зажурений без сина, «світ увесь йому здається без краси і без принади», бо вже декілька років його рідна дитина зростала далеко на чужині. Та батько не втрачав надію. Винахідливість та здогадливість змусили звернутися за до до гудця. У словах звучить ввічливість, повага до народного татарського співця, емоційність почуттів, мудрість. Також хан шанує звичаї свого народу. Просить заспівати синові рідну половецьку пісню «про життя привільне … та … вдачу молодецьку». Вважає, що пісня нагадає синові хана почуття обов'язку до народу, матері, батька.
1883 року, коли в Україні виникає професійний театр, Іван Тобілевич входить у театральну трупу Михайла Старицького під псевдонімом Карпенко-Карий. Тепер він мав змогу повністю віддатися театральній діяльності. Однак у 1884 році Тобілевичу було заборонено жити в Україні, піддано поліційному наглядові на три роки. Він оселився в містечку Новочеркаську. Саме тут Іван Карпович написав драми «Бурлака», «Безталанна» «Наймичка»; комедію «Мартин Боруля».
З 1887 року Іван Карпенко-Карий жив на Кіровоградщині на власному хуторі Надія (назвав так на честь покійної дружини).
Хутір Надія став літературно-мистецьким осередком, куди часто з'їжджалися друзі Тобілевича. Тут він написав сатиричні комедії «Сто тисяч» (1889), «Суєта» (1899), «Хазяїн» (1900), історичну трагедію «Сава Чалий» (1899).
15 вересня 1907 року видатний український драматург і актор помер у Берліні, куди поїхав на лікування. Похований Іван Карпенко-Карий поблизу хутора Надія. Згодом син драматурга Юрій відкрив тут літературно-меморіальний музей на честь батька.