Мої враження від прочитаного твору
«Тореадори з Васюківки»
На уроках української літератури наш клас поступово ознайомлюється з багатьма відомими письменниками та їх чудовими творами. Нещодавно ми дізналися про дитячого письменника Всеволода Нестайка. Його твори є надзвичайно цікавими та захопливими. Адже він вміло поєднує кумедні епізоди з життєвими історіями.
Найбільше мені припав до душі випадок, коли друзі Ява і Павлуша рятували життя безпорадному цуценяті. Мене вразила сміливість цих хлопчиків. Тому що я навіть не міг собі уявити що бешкетники,які влаштовують тореадори з коровою, вішають дідові підштаники на антену і копають метро під свинарником можуть вчинити таке добре та щире діло!
Також у цьому творі мені запам’ятався епізод, коли ці «авантюристи», як їх називав дід,намагались перетворити Контрибуцію на розлюченого бика. Адже тут автор чітко описує подробиці за до метафор, порівнянь та інших художніх засобів.
Мабуть, кожен, хто прочитав «Тореадори з Васюківки»,не залишиться думним чи похмурим. Бо цей твір сповнений весняних дитячих посмішок!
Сподіваюсь прочитати й інші,не менш цікаві твори Всеволода Нестайка!
Перші добірки В. Голобородька, зокрема цикл «Золоті глечики груш» (Жовтень, 1965, № 12), сприймалися як неординарна подія, як явище, несподіване навіть у суцвітті небуденних дебютів (І. Калинець, М. Воробйов, В. Каліка, В. Рубан та ін.). Так, І. Дзюба звернув увагу на незвичні для тогочасного віршування аспекти відновлення анімістичних уявлень, спрадавна відомих українському народові, «високонаївну натурфілософську діалектику», «стихію доброго бога перевтілень і перероджень».
Здавалось би, перед поетом, який наважився повстати проти соцреалістичного імітат-мистецтва, полемізувати з романтизованим модернізмом, естетизованим неонародництвом «шістдесятників», відкривалися широкі творчі обрії. В. Рубан небезпідставно називає його «найпомітнішим представником Київської школи». В. Голобородько навчався тоді в Київському університеті ім. Т. Шевченка (1964—1965), невдовзі перевівся в Донецький (1966—1967), звідки його виключили за те, що він приніс на кафедру працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Тоді ж (1968) була «розсипана» у видавництві «Молодь» його перша збірка «Летюче віконце».
В. Голобородько потрапив у «добровільне заслання» до рідного села Андріанополь (Перевальського району на Луганщині), де народився 17 квітня 1945 р. і де йому тепер випадало відбувати різні роботи. Але світ абсурду, в якому омана й істина, взаємоототожнившись, перетворювалися на аморальну фантасмагорію, не міг знищити внутрішнього голосу сумління поета, котрий опинився в ситуації «відсутньої присутності», як і чимало його талановитих ровесників. Він ніби «випав» із художньої свідомості своєї доби, але водночас існував у ній, існував у глибинах літературного процесу, недосяжних безцеремонному втручанню (кажучи словами М. Сріблянського) «інструктора з батогом». Мотив «відсутньої присутності», зумовлений життєзаперечною дійсністю, наклав гостродраматичний карб на його лірику, покликану обстоювати людську гідність у деформованому просторі зміщених понять і значень, здевальвованих цінностей. В. Голобородько — поет трагедійного світосприймання — досить скептично ставиться до видимості, яка видається за справжнє та сутнє («Провалля») і попри зримість реалій обертається «задзеркаллям», де «Птах крізь птаха пролітає / оком крізь око / дзьобом крізь дзьоб / крилом крізь крило», — не лишаючи по собі ані сліду. Керуючись моральним імперативом, поет не сприймає найменших проявів «теодіцеї» як виправдання зла, зокрема його носіїв — катів і вбивць («Калина об Різдві»).
