Іван Франко створив чудовий образ Максима Беркута, гарячого патріота, безмежно відданого народові. З Максимом ми знайомимося вже на перших сторінках повісті. Він виявив себе як безстрашний рицар і вольовий начальник. На вихваляння Тугара Вовка, що вабив ведмедя, Максим з властивою йому прямотою сказав, що якби ведмідь тримався купи, то й ціла зграя вовків йому було б нестрашна. Як і батько, Максим бачив незламну силу в єдності людей. Максим гордий своїм простим походженням і зневажливо ставиться до бунтівного боярина. Він розумний, розсудливий, з почуттям власної гідності. Великий гнів і ненависть до зрадників виявив Максим під час збройного зіткнення з монголами. Героїчно бився Максим з ворогами і волів перемогти чи загинути в боротьбі. Та був наказ боярина живим захопити юнака в полон. Молодий Беркут називає Тугара Вовка зрадником, рабом Чингісхана. «Хоч і в путах, а я все вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!» — сказав Млксим.Для нього неволя гірша від смерті. Він мучився в кайданах біля рідної догораючої хати, душився димом, «ланцюги тиснуть його, мов залізні, холодні злюки… висисають усю силу з його тіла, всі думки з його мізку». Тугар Вовк пропонує, напівживому хлопцеві перейти на службу до монголів, лише тоді йому буде хороше життя. Палкий патріот своєї землі говорить, що краще вмерти, ніж «рятувати життя зрадою. Для нього рідний край, народ дорожчі від особистого життя. Не про свою долю, а про долю свого краю і народу піклувався Максим.І повернення юнака було великою радістю для всієї громади. Його зустріли як безстрашного воїна-переможця, хороброго захисника, патріота, який понад усе вважав єдність і процвітання народу. В образі Максима Беркута І. Франко втілив свій ідеал справді вільної людини.
Однією з головних причин зародження козацтва була турецько-татарська експансія, що ставила під загрозу саме існування українців як нації. Ситуація ускладнювалася тим, що Україна не мала власної державності, а заходи урядів Литви та Польщі, пізніше Речі Посполитої, спрямовані на відсіч агресорам, були малоефективними. Кримське ханство як держава існувало у 1449— 1783 рр. на землях Кримського півострова, пониззя Дніпра, ІІриазов'я та Прикубання. Ще в ХПІ ст. ця територія була захоплена монголо-татарами і ввійшла до складу Золотої Орди. У сер. XV ст. ханові Хаджі-Ґірею вдалося вийти з-під золотоординські зверхності створити власну державу зі столицею у м. Бахчисараї. У 1478 р., зваживши па могутність Туреччини та її присутність і вплив на півострові, Кримське ханство визнало васальну залежність від неї. До певної міри Кримське ханство виконувало роль провідника турецької політики у Східній Європі. Його зовнішньополітичні акції зводилися до грабіжницьких набігів, у результаті яких найбільше страждали українські землі. Татари майже щороку, а інколи й по кілька разів на рік нападали на Україну, вбиваючи та захоплюючи в неволю місцеве населення, спустошуючи міста і села. Грабіжницькі промисли були для татар економічно необхідними, оскільки їхнє скотарське господарство було примітивним і не могло задовольнити нагальних потреб, тоді як торгівля людьми, здебільшого у Кафі, давала значні прибутки. Живим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво, яке вважало боротьбу проти "бусурманів" священним обов'язком. Спершу воно відбивало турецько-татарські напади, а зміцнівши й саме розгорнуло наступ на володіння Туреччини та її васала — Кримського ханства, де визволяло бранців, руйнувало фортеці, захоплювало значну здобич. Спершу переважали сухопутні походи, які набрали значних масштабів і стали регулярними. З часом запорожці активізують і чорноморські експедиції. Вже наприкін. XVI — на поч. XVII ст. козацький флот зріс до кількох сотень одиниць і, не вагаючись, нападав на турецькі фортеці й міста. Гучна слава про запорізьких козаків ширилася по всій Європі, адже тодішня військова могутність Туреччини вважалася нездоланною. В Італії, Німеччині, Франції, Англії в той час вийшло понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Багато держав, над якими нависла турецька загроза, шукали з ними зв'язків. Значною мірою козацькі успіхи були пов'язані з талановитим керівництвом гетьмана Петра Cагайдачного (бл. 1570—1622), який, за підрахунками дослідників, провів 60 боїв на суходолі та на морі й жодного не програв. З ним на чолі козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, а його збройні сили були реформовані з, по суті, партизанських загонів у регулярну дисципліновану армію. У політичній діяльності головною заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси трьох най діяльніших частин українського суспільства — козацтва, культурно-освітньої верстви та духовенства. У результаті активізувалося як козацтво, котре поступово виходить за межі своїх вузько станових інтересів та долучається до загальнонаціональних справ, такі міщансько-духовна інтелігенція, яка, відчувши підтримку Війська Запорізького, почала сміливіше та енергійніше реалізовувати свої плани. В усій красі полководницький талант П. Сагайдачного виявився і під час Хотинської війни. Навесні 1621 р. 160-тисячна турецька армія під проводом самого султана при 260 гарматах, а також 60 тис. татар вирушили, щоб розгромити Річ Посполиту. Через нечисленність польського війська, яке становило трохи більше 30 тис. осіб при 38 гарматах, королівський уряд звернувся за до до козаків, обіцяючи розширення їхніх прав і привілеїв. Оскільки турецько-татарська навала загрожувала поневоленням і українському народові, Козацька рада ухвалила надати до в боротьбі проти "бусурманів". 40 тис. козаків рушило назустріч ворогові. А для того, щоб розпорошити сили турків, ще 10 тис. запорожців відправили на Чорне море для активізації там воєнних дій. Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м. Хотина, - куди 1 вересня прибуло козацьке військо. Наступного дня сюди підійшли турки й та тари, які відразу вдарили по позиціях козаків, сподіваючись, що ті ще не встигли як слід укріпитися, проте зазнали великих втрат і змушені були відступити. Надалі турецька армія практично безперервно протягом місяця здійснювала атаки на козацький табір, небезпідставно вважаючи, що розбивши його, легко впорається з поляками. Але, втративши бл. 80 тис. осіб, так і не змогла взяти фортеці. 9 жовтня було укладено Хотинський мир, сприятливий для поляків: 1) кордон Польщі з Туреччиною встановлювався по Дністру; 2) турки й татари зобов'язувалися не чинити грабіжницьких походів на територію Речі Посполитої; 3) польський уряд погодився-заборонити козацькі експедиції проти Криму і Туреччини.
