“Сіроманець” характеристика Сашка Доброта. Ця риса людського характеру цінувалася в усі віки й у всіх народів. Адже добра людина ніколи не чинить зла, вона не здатна на підлість, навпаки, завжди налаштована на життя та відродження, а не на нишення. Таким ми бачимо персонажа повісті М. Вінграновського «Сіроманець» Сашка. Хлопець виступає проти переслідування й жорстокого знищення Сіроманця, старого вовка, що живе в їхньому лісі. Він подружився з цим хижаком, який насправді виявився здатним відповідати на добре ставлення до себе також добротою. Сашко — сильна особистість, яка вміє активно відстоювати свої життєві принципи. Хлопчик рішуче й наполегливо шукає шляхів визволити свого друга Сіроманця з кузні, куди того, зв’язаного, кинули, щоб наступного дня відвезти до зоопарку, в неволю. І йому, малому, вдалося це зробити. Не можна без хвилювання читати й епізод, у якому розповідається, як Сашко привіз Сіроманця в Одесу в лікарню, щоб сліпому вовкові зробили операцію й повернули зір. Схема простого заробітку! Сашко — дуже хороша людина, він наполегливий, гуманний, рішучий. Мені здається, шо якби було більше таких людей, як Сашко, що люблять і оберігають тварин і рослини, турбуються про них, то ми назавжди забули б про існування Червоної книги, а наша планета була б чистою й багатою, стала б затишним домом для всього сущого на Землі. Риси характери Сашка справедливий співчутливий добрий чуйний принциповий самостійний вірний цілеспрямований “Сіроманець” цитатна характеристика Сашка – «Сашко пройшов ліс, вийшов у поле, як почув стрекотіння вертольота: півколом, низенько над лісом він летів на Сашка. Сашко чи злякався, чи що, але сів на землю і прикрився портфелем»; «Аби я був вовком…»; «Раптом Сашко відчув, що хтось дивиться йому в спину: а дубом хтось стояв! «Піти глянути чи не йти?..— завагався Сашко. Але вирішив: — Чого це я стану його боятися? Піду гляну»; – «Сашко вибрав підходящу для Сіроманця нору, розчистив її трохи лопатою, нарвав пирію, настелив, ліг сам»; – «Одного дня Сашко відкрив, що Сіроманець сліпий»; – «Так от ти який лизунчик, а ще Сіроманець,— сказав Сашко і погладив Сіроманцеві шию, почухав під горлом»; – «Ти і не подумав тікати, бо ти у мене розумний, вовчику. Пиріжка з печінкою хочеш?»; – «Сашко вийшов у коридор, намацав татові валянки, вліз у них, наче провалився у воду, накинув кожушок, тихо прочинив і зачинив за собою двері»; «Сашко став на коліна, почав обмацувати темінь, наткнувся добряче лобом на ковадло, і вже Сіроманець щімко задихав Сашкові в обличчя. Сашко обійняв обома руками вовка за шию». Хлопчик Сашко захоплюється Сіроманцем. Він вважає його чесною та справедливою твариною, яка не зробила нікому нічого поганого. Навіть коли мисливці винищили його вовченят — Сіроманець не помстився їм. Тому Сашко захищає його чесне ім’я перед батьком та Чепіжним. Але дорослі не розуміють хлопця, тому що для них вовк — хижак, якого треба впіймати. Не знайшовши підтримки, Сашко вирішує діяти самостійно. Він допомагає Сіроманцю переховуватись у лісі та влаштовує втечу з сільського хліва, коли вовка таки впіймали в пастку. Сашко вважає Сіроманця кращим другом, він годує його, розмовляє з ним та проводить увесь з ним вільний час. Коли вовк був змушений покинути ліс та переховуватись на полігоні, хлопчик дуже сумував за ним. Навіть потоваришувавши з дівчинкою Галею, Сашко не забував про Сіроманця. їхня зустріч після тривалої розлуки була дуже емоційною. Хлопчик не зраджує своїй меті вилікувати вовкові зір. Задля цього він навіть втікає з дому та подорожує кілька днів пішки, щоб дістатися до лікарні в Одесі. Йому все вдається, але останньої миті вовча натура бере верх і Сіроманець втікає з лікарні, навіть не попрощавшись з кращим другом.
Объяснение:
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.