Питання про абсолютну волю – є питанням віків. В кожній історичній епосі, людина, що жила у соціальній спільноті, відчувала себе, до певної міри, некомфортно, через приписи людських законів і шукала в собі відповідь на питання – чи існує свобода взагалі ? І чим вона є ?
Багато хто буде говорити, що держава, та й взагалі суспільство, створюють умови за якими людина повинна жити навіть всупереч власному переконанню.
Деякі мислителі дивляться із замилуванням у минувшину і твердять, що там, де не було зорганізовано повноцінного суспільства, людина почувала себе у повній свободі.
Можливо і так. Проте, свобода людини була тоді, а мова йде про первісну добу історії людства, обмежена природою. Природні умови ув’язнили людину і змусили творити суспільство – спільноту людей. Бо лише у взаємодії багатьох людей, можна було вижити у час Льодовикового періоду.
Був і інший шлях – незалежний, індивідуальний. Цей шлях обрали неандертальці, які і загинули в умовах абсолютної свободи від суспільних ознак.
Отже, людина втратила свободу добровільно, ставши на шлях будівництва суспільства.
Вона пройшла етап кочівництва, де проходило активне викорінення всіх елементів повної незалежності індивіда і врешті ми прийшли до осілого життя, де окреслилася ще глибше майнова нерівність та гонитва за збільшенням особистого майна, що стало відтепер запорукою та мірою свободи.
Так ми жили тисячоліттями, доки не з’явилося християнство, що масово окреслило свободу, як щось зовсім інше. Я підкреслюю – масово, адже нову релігію сприйняв у перших століттях першого тисячоліття нашої ери весь цивілізований тодішній світ.
І справді, людина тисячоліттями шукала звільнення – то від природи, то врешті решт від самої себе. Жак Філіп пише: “Справжня суть свободи – в тому, щоб ні до чого не прив’язуватися”. Думка слушна, проте суперечить людській природі. Не можна прожити життя і ні до чого не прив’язатися.
І що робити, щоб отримати абсолютну свободу? Потрібно довіритись Богові, взяти на плечі свій щоденний хрест і розпочати кожного дня брати участь у житті. Суспільство не зламати, та й взагалі чи варто витрачати на це наше життя? Ми повинні усвідомити, що ми – лише гості на цій Землі, а природа є доброзичливою господинею, що за нас до столу, скуштувати своїх плодів.
Тому запорука свободи ще є у любові до своєї праці. Кардинал Вальтер Каспер пише про життя священика, як про “Служителя радості”. Та це поняття, очевидно, є ширшим. Ми всі повинні бути “Служителями радості”, з любов’ю і задоволенням виконувати свою роботу і таким чином змінювати суспільство, в якому проживаємо. Свобідне те суспільство, у якому кожний його член виконує те, до чого покликаний.
Нам потрібно жити, вириватися за рамки ілюзій і бачити світ, пізнавати його. Думати про час і не лякатися його, лише Бог стоїть над часом, а ми ті, хто наповнюємо його змістом.
Книга Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки" стала моєю улюбленою, а герої пригод Павлуша і Ява - найкращими моїми друзями.
Павлуша і Ява ("насправді його Іваном звати") - "найкращі друзяки і напарники". Гострий на язик дід Салимон каже про них: "Одно ... Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні".
Павлуша і Ява роблять дошкульні витівки не тому, що злі за характером: їм хочеться, щоб про них "слава ... гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня".
Енергія фонтанує з хлопців, тому вони й вигадують різні "штуки - викаблуки". За характером Павлуша і Ява дуже схожі, але більшим винахідником і лідером у дружніх стосунках є Іван. Це він вигадав випустити "пугутькало" в клубі під час лекції на тему "Виховання дітей у сім'ї", влаштувати бій биків з головною "героїнею" коровою Контрибуцією, зробити підводного човна з напівзатопленої плоскодонки ...
Як цікаво читати про всі веселі пригоди Павлуші та Яви - кмітливих та винахідливих героїв Всеволода Нестайка! Здається, що й сам автор такий же веселий, кумедний чоловік, що добре знається на дитячих характерах, з гумором, іронічно і одночасно з милуванням описує своїх героїв!