Любов Пономаренко народилася 25 травня 1955 р. у с. Іванківцях Срібнянського району, Чернігівщина в родині вчителів.
У 1978 році закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя. Прозу почала писати з 1980 р.
Працювала вчителем російської мови й літератури на Срібнянщині, у редакціях газет Чернігівщини та Полтавщини.
З 1987 року мешкає на Полтавщині. Працювала вчителькою Староіржавецької середньої школи Оржицького району Полтавської області (1987–1990), завідуючою відділом листів і масової роботи районної газети «Оржиччина» (1990–1993), завідуючою відділом соціальних проблем редакції газети «Гребінчин край» (1994–1999) на Полтавщині, з 1999 року — власний кореспондент Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Зоря Полтавщини».
"Людина" — багатозначне слово. Воно позначає одну з істот на землі і водночас має піднесене значення всього загалу якостей і почуттів, які повинна мати в собі ця істота. У такому випадку це слово пишуть з великої букви — Людина... Що ж потрібно кожному з нас для того, щоб іменуватися Людиною? Одні скажуть — бути порядним і добрим, інші — мати купу грошей, треті дадуть відповідь: "Що потрібно? Нічого! Я маю руки, пересуваюся на двох ногах, значить, я і так людина. А з великої букви чи з малої — неважливо. Яка різниця?" Відповімо: різниця дуже велика. Пересуваються, вживають їжу, сплять всі живі істоти на Землі, але вони не можуть називатися людьми. Від тварин нас відрізняють не лише анатомічні ознаки, і навіть не розвинений інтелект. Нас відрізняє людяність. Для того, щоб вважати себе людяними, ми повинні бути добрими, чесними, справедливими. Однак головне — любов до ближнього свого. Всі ми чули, що потрібно до інших ставитися так, як хотів би, щоб ставились до тебе. Це означає, що на жодну хвилину не можна забувати: поряд з тобою є люди, яким, можливо, потрібна до потрібне співчуття. Хто знає, може, співчуття чекають саме від вас? І саме від вас сподіваються отримати необхідну до Подумайте, перш ніж відвертатися: ви теж бували у ситуаціях, коли добра порада, ласкавий погляд були так необхідні! Так чому ж багато хто з нас забуває про це? Розповідають, що іноді, коли на кішку нападають собаки, інші кішки починають захищати її, кидаючись у бій з суперником, набагато сильнішим від них. Слухаєш такі розповіді й дивуєшся: якщо навіть тварини захищають одна одну, то як же люди можуть лишатися байдужими до нещасть своїх близьких? Однак не всі, далеко не всі. Знаємо випадки справжньої самопожертви, гідної звання "Людина". Це і герої війни, що йшли в атаку, перебували в нелюдських умовах для щастя майбутніх поколінь, і вірний друг, що ділиться останнім шматком хліба, ризикуючи залишитись голодним сам, і наша рідна матуся, яка ночами не спала, чекаючи нас із далекої поїздки, хвилюючись за нашу долю. Не обов'язково шукати приклади істинної людяності у книжках, у розповідях, можна озирнутися довкола, придивитися до близьких, до друзів, зазирнути вглиб власної душі і зрозуміти, що справжній некорисливий подвиг в ім'я людяності тут, поруч з нами. Так давайте ж навчимося любити одне одного, поважати прагнення, думки й почуття людські, давайте віднині й назавжди за основу свого життя візьмемо правило діяти лише за законами честі, моралі — тими складовими, що і становлять основу того, що робить нас Людьми, — людяності. Тоді не виникатиме війн, у небуття підуть сварки й суперечки, головною ж цінністю стане життя кожного із жителів планети. І звучатимуть у душах людей слова Василя Симоненка: Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це, чи ні? Усмішка твоя — єдина. Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.
Народився 8 січня 1935 року в с. Біївці (Лубенський район, Полтавська область, Україна). За життя Симоненко світ побачив лише один збірник його поезії «Тиша і грім» (1962), друга збірка віршів, «Земне тяжіння» (1964), вийшов вже після смерті поета. Його твори видавалися і перевидавалися до 1968 року, після цього, більше ніж на десятиліття творчість Симоненка зникло з карти української літератури. Повернення поета в літературний процес відбулося в 1981 році, коли був випущений збірник його поезії «Лебеді материнства».З 1990-х років і аж до теперішнього часу (2016) роботи Симоненко регулярно перевидаються, його твори включені в обов'язкову шкільну програму [1]. Писати вірші почав у студентські роки. В умовах доскіпливій радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій и Лоскотон» (1963). Зате вже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Тематично вони становили сатиру на радянський лад ( «Некролог кукурудзяну качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого Чоловіка»), опис важкого життя радянських людей, особливо селянства ( «Дума про щастя», «Одинока матір») , викриття жорстокостей радянської деспотії ( «Брама», «Гранітні обеліски, як медузи ...»), таврування шовінізму ( «Ні, не вмерла Україна!», «Курдському братові») і так далі. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України ( «Задивляюсь у твої зініці», «Є тісячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.). Саміздатовскім творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, вказаний Тарасом Шевченком, і увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України другої половини XX століття. Йому дуже подобалося творчість Т. Шевченка і він намагався бути схожим на нього. Доля літературної спадщини Симоненко невідома. Його самвидавівська поезія, в Радянській Україні в незначній частині опублікована в спотвореному вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами щоденника поета «Окрайці думок») в журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965, 1973) завдяки Андрію Прасолову. В УРСР після смерті Симоненка з його спадщини видано: казка «Подорож у Країну Навпаки» (1964), збірка віршів «Земне тяжіння» (1964) і вибірка з творчості «Поезії» (1966), збірка новел «Вино з троянд» (1965 ; ці новели також увійшли до другого видання збірки «Берег чекань» за кордоном). У 1963 році Симоненко був затриманий в напідпитку стані (так викладено в офіційній версії інциденту) на залізничній станції Черкаси і побитий співробітниками міліції в транспортному відділенні міліції залізничної станції ім. Тараса Шевченка (м Сміла). Побої сприяли розвитку онкологічного захворювання нирок. Помер в головній обласній лікарні 13 грудня 1963 роки від раку нирок. Похований в Черкасах [2] [1].
Любов Пономаренко народилася 25 травня 1955 р. у с. Іванківцях Срібнянського району, Чернігівщина в родині вчителів.
У 1978 році закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя. Прозу почала писати з 1980 р.
Працювала вчителем російської мови й літератури на Срібнянщині, у редакціях газет Чернігівщини та Полтавщини.
З 1987 року мешкає на Полтавщині. Працювала вчителькою Староіржавецької середньої школи Оржицького району Полтавської області (1987–1990), завідуючою відділом листів і масової роботи районної газети «Оржиччина» (1990–1993), завідуючою відділом соціальних проблем редакції газети «Гребінчин край» (1994–1999) на Полтавщині, з 1999 року — власний кореспондент Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Зоря Полтавщини».
Мешкає у м. Гребінка Полтавської області.