Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
Объяснение:Лох-несское чудовище — монстр, который, согласно шотландской городской легенде, обитает в озере Лох-Несс. На самом деле существовать не может, потому нечто столь большое бедная экосистема озера просто не прокормит. Первые представления о нём возникли из жития святого Колумбы, который укротил зверя близ озера. Другой возможный корень мифа — легенды о келпи, мистическом коне с крайне длинной шеей, который увлекает забравшихся на него путников в воду и топит. Какой бы миф ни был изначальным, в XVIII в. он переродился в виде рассказов о живущих в озере гигантских саламандрах или рептилиях. Веком позже существо обрело длинную шею и в общем стало походить на плезиозавра. В такой форме оно и существует до сих пор, являясь , самым узнаваемым криптидом.
Несси настолько популярна, что стала почти синонимом городских мифов, наравне с инопланетянами и правительственным заговором, так что зачастую её добавляют туда, где нужна отсылка на подобные представления. Как вариант — зачастую в произведениях объясняется, с чем на самом деле связаны мифы о Несси. А ещё шотландское loch — «озеро» — дивно звучит в русской транскрипции, что только добавляет обитательнице озера популярности в соответствующей среде. Ибо верующий в чудовище, по словам покойного Сергея Мавроди, не мамонт — не вымрет.