М
Молодежь
К
Компьютеры-и-электроника
Д
Дом-и-сад
С
Стиль-и-уход-за-собой
П
Праздники-и-традиции
Т
Транспорт
П
Путешествия
С
Семейная-жизнь
Ф
Философия-и-религия
Б
Без категории
М
Мир-работы
Х
Хобби-и-рукоделие
И
Искусство-и-развлечения
В
Взаимоотношения
З
Здоровье
К
Кулинария-и-гостеприимство
Ф
Финансы-и-бизнес
П
Питомцы-и-животные
О
Образование
О
Образование-и-коммуникации

ів ТВIP До іть будь ласка терміново ​


ів ТВIP До іть будь ласка терміново ​

👇
Открыть все ответы
Ответ:
Redsizzurp
Redsizzurp
14.10.2020
Так споконвiку було: однi    умирають з ганчiркою в руцi, а другi    тяглися до стяга зорi i йшли за    хвостами комет, горiх розкусивши буття.    / м. хвильовий /  там, де закiнчується пушкiнська вулиця у мiстi харковi, за студентським  гуртожитком "гiгант" колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у  молодiжний парк. за старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил - п.  гулака-артемовського, драматурга м. кропивницького, художника с. василькiвського.  розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм'я миколи  хвильового (фiтiльова). члени товариства "спадщина" вiдновили могилу одного iз  найталановитiших зачинателiв украïнськоï лiтератури початку xx столiття.  у поемi "електричний вiк" микола хвильовий писав:     i хiба посмiє вiчнiсть    шпурнути в моє обличчя    докiр?   творчiсть прозаïка, поета, критика, публiциста - яскравий приклад  самовiдданого служiння iдеï "загiрноï комуни", яка стала причиною  трагедiï. письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i  каявся. це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.  найбiльшу увагу розкриттю психологiï мрiйникiв, романтикiв революцiйноï  доби автор придiлив у новелi "я (романтика)". новелiст прагнув розкрити душевний  конфлiкт мiж старим i новим. вiдомий лiтературознавець о. бiлецький вiдзначав, що  твiр "силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi".  новела "я" має лiричний зачин. саме з нього постає зримий, реальний образ  матерi-украïни: "з далекого туману, з тих озер, загiрноï комуни  шелестить шелест: то йде марiя! матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для  перепочинку мiж жорстокими битвами". "моя мати - наïвнiсть, тиха жура i  добрiсть i мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у  лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом".  але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi "двi  хрустальнi росинки".  чому ж у чудових очах рiдноï людини сльози, над чим плаче мати-украïна?   мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпоï вiдданостi  абстрактнiй iдеï. письменник прагне осмислити протиставлення  свiтлого i чорного, добра i зла, що поселили ся у душi головного героя новели.  з одного боку - це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого -  людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов'язана з  матiр'ю.  м. хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i  смертю. стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. "я - чекiст,  але я i людина", - пiдкреслює головний герой. отже, хочеться вiрити, що цiєю  людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. але мiж двома  началами терзається душа м'ятежного сина: андрюша i мати, тагабат - людина, з  холодним розумом i з каменем замiсть серця. герой не бачить виходу. саме у такi  хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.  через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. "тодi я у млостi, охоплений  жаром якоïсь неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й  притиснув ïï голову до своïх грудей. потiм пiдвiв маузера й нажав  спуск на скроню". i це в iм'я революцiï, в iм'я дороги до загiр-них озер  невiдомоï прекрасноï   письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити  тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину "голови не згубив". але ми  все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеï несе тiльки зло,  вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння добра i правди, руйнує людську  особистiсть, людське "я".  "там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни". цими  сумними словами закiнчується трагiчна новела - драма роздвоєностi людськоï  особистостi, примушує нас замислитися над величчю матерi, котру вбиває син. а  украïна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю,  прощає йому цей смертний грiх.  новела м. хвильового "я (романтика)" стала своєрiдним викриттям жорстокостi та  несправедливостi новоï системи. намагання вбити в собi людину, вбити добро в  iм'я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.  разом iз своïми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiï,  помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав  дуалiзму сучасноï йому доби. пролунав але нiколи вiчнiсть не  жбурне у бiк письменника докiр. i цьому свiдчення - нагробок йому серед могил  видатних людей харкiвщини.
4,6(96 оценок)
Ответ:
его18
его18
14.10.2020

В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.

4,5(23 оценок)
Это интересно:
Новые ответы от MOGZ: Українська література
logo
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси Mozg
Открыть лучший ответ