Лукашу тяжко жити без Мавки. Килина з матір’ю постійно сваряться. Та він і сам розуміє, що Килина далеко не та добра, весела дівчина, якою була на початку їхнього знайомства. Мати відстоює свою точку зору, Килина — свою. А хлопець знаходиться на роздоріжжі. Він розуміє, що якщо почне захищати одну, то з іншою посвариться. Хоча йому вже все одно. Без його Мавки – все одно.
***
О, ця чудова мелодія! Він знову грає для неї. Ця пісня ллється з його серця. Ллється для неї. Для неї єдиної. Його чарівний спів кличе до себе. Мавка виходить із лісу. Природа навколо – яка ж вона красива! Мільйони барв. Тут можна знайти будь-який колір. Всесвітня палітра.Та найбільше причаровує її він – Лукаш. Її Лукаш. Мавка біжить до нього на зустріч. Та що з його лицем? Чому надворі ніч? Адже вона прекрасно пам’ятає спів пташок….
Його обличчя… Його обличчя, темне в місячному сяйві, було окреслено срібрястими тінями, найрідніше в усьому світі обличчя в цей момент стало незнайомим. Один погляд на нього – все оточуюче стало нереальним. Так! Ось він на неї дивиться… Та гримаса на його обличчі… Ненависть? Огида? Засудження? Зречення? Чому? Чому її Лукаш так дивиться на неї? Чому він перестає грати? Адже Мавка знає цю мелодію.. Саме її він грав під час їхньої першої зустрічі. Саме нею він вивів Мавку зі сну… Сон?
Так! Мавка прокинулася. Поряд Марище. Тоді вона спала – і зараз! Так, це всього лише сон. Вона вважала це прокляттям. Жахливі сни. У кожному з них Лукаш зрадив її. Чи можуть вони бути віщими? Чи і до сього часу Лукаш не вибачив її?
***
Мавка живе з Марищем. Їй здається, що весь час вона знаходиться в безодні. Вона вже втратила рахунок дням і навіть не здогадується, скільки часу вже пройшло. Тоді, згодившись на пропозицію Марища, їй було все одно. Лише б подалі від Лукаша, який на її думку відрікся від неї. Вона часто думає про нього. Занадто часто. Та чи він думає про неї? Чи згадує її хоч іноді?
Вона навіть не може назвати це життям. День за днем одне й те саме. Одні й ті самі сни. Безглузде існування.
Лише зараз Мавка розуміє, що потрібно було з самого початку послухатися Лісовика. Він радив їй не спілкуватися з Лукашем. Він попереджав її про людську сутність. А вона не вірила… Та й зараз не може до кінця в це повірити. Адже їм було добре разом. Вона знає, що йому було добре!
***
Був прекрасний сонячний день. Лукаш з Мавкою обійшли озеро і вийшли на чарівну галявину. Чудова лісова природа, яку так любить дядько Лев. Мавка його про щось запитує. Та йому все одно. Адже він зі своєю коханою дівчиною. Чи може щось бути краще цього?
***
Лукаш прокинувся. Він відчував себе покинутим. Там, у кожному своєму сні, Лукаш був разом з Мавкою. У реальності він був одинокий, адже забув, коли востаннє без сварок говорив зі своєю «сім’єю». Всі його думки промайнули в голові. Так. Саме зараз настав той час. Він довго обдумував, та чи наважиться? Надворі ніч.
Лукаш проскочив сріблясто-чорні землі швидко, йдучи давно знайомою стежиною. Обійшов невеличку купку дерев, що стояли в темряві. І ось він прийшов. Злощасне озеро. Занурився під гілки, що розляглися. Сів, обіпершись боком за дерево, і чекав.
Ось вона – Русалка! Кожного дня він сюди приходив і розмовляв із нею. Кожен день вона запитувала, чи готовий він. Так було і сьогодні. Та на цей раз Лукаш ні краплі не сумнівався. Без єдиної емоції він погодився. Він погодився на свою смерть. Здавалося, Русалка булла цьому тільки рада. Він підійшов до неї, занурився у воду. Прийняв свою смерть.
***
Мавка знову прокинулася. Але все було тепер по-іншому. Не було жахіть, булла тільки спустошеність та тривога. Усередині її душі. Та що могло статися? Що могло її пробудити? Мабуть, нічого. Напевно, це лише марево. Так. Саме так Мавка вирішила для себе.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Лукашу тяжко жити без Мавки. Килина з матір’ю постійно сваряться. Та він і сам розуміє, що Килина далеко не та добра, весела дівчина, якою була на початку їхнього знайомства. Мати відстоює свою точку зору, Килина — свою. А хлопець знаходиться на роздоріжжі. Він розуміє, що якщо почне захищати одну, то з іншою посвариться. Хоча йому вже все одно. Без його Мавки – все одно.
***
О, ця чудова мелодія! Він знову грає для неї. Ця пісня ллється з його серця. Ллється для неї. Для неї єдиної. Його чарівний спів кличе до себе. Мавка виходить із лісу. Природа навколо – яка ж вона красива! Мільйони барв. Тут можна знайти будь-який колір. Всесвітня палітра.Та найбільше причаровує її він – Лукаш. Її Лукаш. Мавка біжить до нього на зустріч. Та що з його лицем? Чому надворі ніч? Адже вона прекрасно пам’ятає спів пташок….
Його обличчя… Його обличчя, темне в місячному сяйві, було окреслено срібрястими тінями, найрідніше в усьому світі обличчя в цей момент стало незнайомим. Один погляд на нього – все оточуюче стало нереальним. Так! Ось він на неї дивиться… Та гримаса на його обличчі… Ненависть? Огида? Засудження? Зречення? Чому? Чому її Лукаш так дивиться на неї? Чому він перестає грати? Адже Мавка знає цю мелодію.. Саме її він грав під час їхньої першої зустрічі. Саме нею він вивів Мавку зі сну… Сон?
Так! Мавка прокинулася. Поряд Марище. Тоді вона спала – і зараз! Так, це всього лише сон. Вона вважала це прокляттям. Жахливі сни. У кожному з них Лукаш зрадив її. Чи можуть вони бути віщими? Чи і до сього часу Лукаш не вибачив її?
***
Мавка живе з Марищем. Їй здається, що весь час вона знаходиться в безодні. Вона вже втратила рахунок дням і навіть не здогадується, скільки часу вже пройшло. Тоді, згодившись на пропозицію Марища, їй було все одно. Лише б подалі від Лукаша, який на її думку відрікся від неї. Вона часто думає про нього. Занадто часто. Та чи він думає про неї? Чи згадує її хоч іноді?
Вона навіть не може назвати це життям. День за днем одне й те саме. Одні й ті самі сни. Безглузде існування.
Лише зараз Мавка розуміє, що потрібно було з самого початку послухатися Лісовика. Він радив їй не спілкуватися з Лукашем. Він попереджав її про людську сутність. А вона не вірила… Та й зараз не може до кінця в це повірити. Адже їм було добре разом. Вона знає, що йому було добре!
***
Був прекрасний сонячний день. Лукаш з Мавкою обійшли озеро і вийшли на чарівну галявину. Чудова лісова природа, яку так любить дядько Лев. Мавка його про щось запитує. Та йому все одно. Адже він зі своєю коханою дівчиною. Чи може щось бути краще цього?
***
Лукаш прокинувся. Він відчував себе покинутим. Там, у кожному своєму сні, Лукаш був разом з Мавкою. У реальності він був одинокий, адже забув, коли востаннє без сварок говорив зі своєю «сім’єю». Всі його думки промайнули в голові. Так. Саме зараз настав той час. Він довго обдумував, та чи наважиться? Надворі ніч.
Лукаш проскочив сріблясто-чорні землі швидко, йдучи давно знайомою стежиною. Обійшов невеличку купку дерев, що стояли в темряві. І ось він прийшов. Злощасне озеро. Занурився під гілки, що розляглися. Сів, обіпершись боком за дерево, і чекав.
Ось вона – Русалка! Кожного дня він сюди приходив і розмовляв із нею. Кожен день вона запитувала, чи готовий він. Так було і сьогодні. Та на цей раз Лукаш ні краплі не сумнівався. Без єдиної емоції він погодився. Він погодився на свою смерть. Здавалося, Русалка булла цьому тільки рада. Він підійшов до неї, занурився у воду. Прийняв свою смерть.
***
Мавка знову прокинулася. Але все було тепер по-іншому. Не було жахіть, булла тільки спустошеність та тривога. Усередині її душі. Та що могло статися? Що могло її пробудити? Мабуть, нічого. Напевно, це лише марево. Так. Саме так Мавка вирішила для себе.