М
Молодежь
К
Компьютеры-и-электроника
Д
Дом-и-сад
С
Стиль-и-уход-за-собой
П
Праздники-и-традиции
Т
Транспорт
П
Путешествия
С
Семейная-жизнь
Ф
Философия-и-религия
Б
Без категории
М
Мир-работы
Х
Хобби-и-рукоделие
И
Искусство-и-развлечения
В
Взаимоотношения
З
Здоровье
К
Кулинария-и-гостеприимство
Ф
Финансы-и-бизнес
П
Питомцы-и-животные
О
Образование
О
Образование-и-коммуникации

Якщо я до 0:00 годин не напишу це мене мама заб'є. Придумайте іншу кінцівку оповіданню «Лось» (5 клас)

👇
Ответ:
juljadob54
juljadob54
22.04.2021

Рк

4,6(73 оценок)
Открыть все ответы
Ответ:
Катя092006
Катя092006
22.04.2021
Українська література завжди була тісно
пов’язана з національним буттям народу.
Особливо міцніли ці зв’язки в революційну чи
перехідну добу, коли між новим та старим
точилася боротьба не на життя, а на смерть.
Йдеться про першу третину XX століття. Тоді
гостро постали проблеми гуманізму, сенсу
життя людини, свободи, прогресу і
справедливості. У пореволюційні роки
культура українського народу, мова якого в
Російській імперії протягом кількох століть
зазнавала жорстоких заборон, забуяла
суцвіттям мистецьких талантів. Відбувся
переворот в естетичній свідомості й художній
культурі. Українська література стає
модерною за змістом і формами, впевнено
крокує під гаслами духовного оновлення й
національного відродження.
Естетична стратегія. Письменники, що
сповідували самодостатність мистецтва,
розуміючи його як естетичний феномен,
прагнули піднести українську літературу до
європейського рівня. Створивши творчу студію
«Урбіно» (від назви міста, де народився
славетний основоположник європейського
Ренесансу Рафаель), Микола Хвильовий
перекинув місток між українським
відродженням 20-х років XX століття й
італійським початку XVI століття.
Діячі національного відродження шукали нових
стилів, манер та форм творчості, відкидали
кайдани нормативності й консерватизму.
Принцип розмаїтості став у 20-х роках не
тільки гаслом, а й реальним фактом.
Неокласики, наприклад, культивували
класичну форму поезії, проте наповнену
модерним мисленням, тоді як Михайль
Семенко і Валер’ян Поліщук — вільну, верлібр.
Митці заперечували натуралізм і
народницький реалізм, прагнули наповнити
мистецтво слова філософською глибиною, що
мало піднести літературу на нові ідейно-
мистецькі вершини.
Літературні угруповання. В жоден період історії
розвитку мистецтва слова літературний процес
не був таким складним і динамічним, як у 20-
і роки. Характерною ознакою його була поява
різноманітних літературних груп та організацій,
які так чи інакше виражали проблеми своєї
доби. Митці об’єднувалися за спільними
світовідчуттями, естетичними принципами та
певною політичною платформою. Частина
письменників прагнула розв’язати соціальні й
національні питання, інша — зосереджувала
увагу на естетичних проблемах. У бурхливому
літературному житті 20-х років окреслюються
такі літературні організації, як «Гарт» (спілка
пролетарських письменників), «Плуг» (спілка
селянських письменників), «Молодняк» (спілка
молодих письменників), «АСПИС» (Асоціація
письменників), «Ланка», «МАРС» (Майстерня
революційного слова), «ВАПЛІТЕ» (Вільна
академія пролетарської літератури),
«Авангард», «Нова генерація» тощо. Ці
угруповання утверджували модерністські
стильові напрями.
Символістські групи. Як ви вже знаєте з 10
класу, символісти прагнули висловити
індивідуальний емоційний досвід за
до символізованої мови. Вони
заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний
світ, розкриваючи таємниці людського «Я» за
до метафор та образів-символів.
Важливу роль відводили милозвучності,
кольору, відтінкам, дбайливо дібраним
словам, спроможним відтворити прихований
внутрішній світ.
У Києві 1918 року символісти заснували школу
«Біла студія», видали збірник «Літературно-
критичний альманах». Його редактором був
поет-символіст Яків Савченко. Тут
оприлюднили свої твори Павло Тичина, Павло
Савченко, Яків Савченко, Олекса Слісаренко,
Дмитро Загул, Микола Терещенко. У цьому ж
році символісти утворили групу
«Музагет» (Музагет — грецький епітет
Аполлона й Діоніса як проводирів муз) й
видали однойменний альманах. Естетичну
платформу виклав Юрій Іванів-Меженко у
програмній статті «Творчість індивідуума і
колектив», у якій стверджував: «Творчий
індивідуум тільки тоді може творити, коли
визнає себе вищою істотою над загалом» і не
підлягає колективові, хоча й відчуває з ним
свою національну спорідненість. Це типово
модерністська концепція мистецтва.
Символісти групи «Гроно» видали альманахи
«Гроно» (1920), «Вир революції» (1922).
Футуристські угруповання. Футуризм (латин,
futurum — майбутнє) був відгалуженням
модернізму, ставши одним із напрямів
авангардизму. Його представники заявляли,
що творять «мистецтво майбутнього»,
заперечуючи його суспільну функцію та
ідейний намір митця.
Міжпредметні паралелі.
Маніфест футуристів склав італійський поет
Філіппо Марінетті, оприлюднивши його у
паризькій газеті «Фігаро» 1909 року. Він
заперечував класичну спадщину, закликав
митців порвати з традиціями, стверджуючи,
що нова доба вимагає створення нового і типу
людини, позбавленої моральних страждань,
ніжності, любові. Такі ідеї підхопили француз
Гійом Аполлінер, росіяни Володимир
Маяковський, Ігор Северянін, Велімир
Хлєбніков, українець Михайль Семенко та інші.
4,7(98 оценок)
Ответ:
melnikovao197
melnikovao197
22.04.2021

П’єса «Мартин Боруля» написана на основі реального факту. І. Карпенко-Карий використав подію, яка відбулася в його родині. Батько письменника вирішив у суді довести своє дворянське походження. Незважаючи на витрачені зусилля, рід дворянським визнаний не був, бо прізвище в нових і старих документах відрізнялося однією літерою. Так само й головний герой твору: багатий шляхтич, чиновник земського суду Мартин Боруля має заповітну мрію - зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Справою честі стало те доведення «дворянської лінії», бо Мартина пан Красов-ський назвав бидлом, а його сина - телям. Боруля наполегливо, із завзяттям судиться, викидаючи гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой навряд чи зміг би пояснити, для чого йому дворянство потрібне, адже в нього цілком нормальне життя: має дружину, сина й доньку, чимале хазяйство.

Зрозуміло, що Боруля не має нічого спільного з дворянством. Маючи звичку прокидатись рано, герой із усіх сил намагається бути паном і лежить, як і водиться панам, довго, хоч і болять боки від того лежання. Усупереч родинній традиції вимагає від дітей називати його «папінька», а дружину - «мамінька», не дає працювати Марисі, аби вона привчалася до дворянства. Боруля марно витрачає чимало грошей на дворянський антураж. Смішно виглядає це намагання бути благородним: очікуючи привезення з міста «кофію», герой просить дружину дізнатися, що з ним робити, бо «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички - вона зна - і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»

Боруля, безперечно, прекрасний батько, хоча через свою обмеженість і засліпленість дворянством трохи не зламав життя Марисі. Відмову сватам Миколи, Марисиного коханого, Боруля пояснює просто: «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії…» Натомість майбутнім чоловіком доньки він бачить регістратора Націєвського - людину несерйозну, звичайного міського франта, балагура, що до того ж любить випити за чужий кошт. Марисю дивує така кардинальна зміна в батькові, адже вона вихована зовсім по-іншому.

Син Борулі Степан служить канцеляристом у місті. Батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. Вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Це все - наслідки бездумної гонитви за дворянством.

Символічним є спалення «дворянських паперів» у кінці п’єси. Герой немов очищається тим вогнем, стає зрячим, Борулі стає легше, наче в нього нова душа ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала.

У творі поєдналися елементи комедії і трагедії. Образ Борулі в цілому комічний, але за цим зовнішнім комізмом криється страшна драма, адже нерозумний, засліплений «дворянською лінією» герой міг втратити абсолютно все: і майно (якого майже не лишилось), і друзів (Гервасія, Протасія і Матвія), і дітей (нещасливий шлюб Марисі й розпусне життя Степана), і власне життя.

4,6(3 оценок)
Это интересно:
Новые ответы от MOGZ: Українська література
logo
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси Mozg
Открыть лучший ответ