у нього було складные дитинство бо у нього була сестра а виховувала їх бабуся коли вона померла їх забрав батько який тільки пив із за чого в них було складне дитинство
Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент, бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері. А тепер вони є, але майже ніхто не хоче їх читати. Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою.
(Григiр Тютюнник “Климко”) Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх. Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке, бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання… Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не повернути. У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний, пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько, шкiльнi друзi, сусiди Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав, коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне щастя, Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом. Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому, що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує холодним пронизливим вiтром. Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï засвiченоï фотоплiвки Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько. Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житлаЇ одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi, мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець, який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть iЇ що найголовнiше Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий б, вiд дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски, Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити затишок задля маленькоï дiвчинки Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя. Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у Слов’янську багато солi, вирушає туди. Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише червивi сухарi, Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло, Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб вижити. Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша, встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм гачем, тому намагається хоч якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей
у нього було складные дитинство бо у нього була сестра а виховувала їх бабуся коли вона померла їх забрав батько який тільки пив із за чого в них було складне дитинство