Образ Клима Джури з повісті Лесі Ворониної "Таємне товариство боягузів ,або засіб від переляку " опираючись на план характеризуємо ліричного героя Клима пожайлуста
Недаремно говорять: «Життя прожити — не поле перейти». І прожити своє життя без помилок не вдається нікому. Хоч існує прислів’я: «На чужих помилках вчаться», — але частіше люди вчаться на власних. Можливо, так краще відкладається у голові та серці. Але кожного разу, коли хочеш щось зробити, треба гарненько подумати. Часто емоції чи незнання справи не дають змоги все обдумати так, як хотілося б. Думаю, що саме емоції, бажання похизуватися перед товаришами рухали вчинками героя оповідання Є.Гуцала «Сім’я дикої качки». Юрко — міський хлопчик, який кожного літа приїжджає до бабусі в село. Тося — сільська дівчинка. їй дуже цікаво спілкуватися з Юрком, той розповідає про місто різні історії. Дівчинка вірить, не здогадуючись, що всі історії не зовсім правдиві. Одного разу діти побачили, як дика качка вела свій виводок до води. Зворушлива картина. Але в Юрка виникло бажання спіймати таку здобич.Не звертаючи уваги на розпачливий крик качки, він забрав пташенят. Не зважав хлопець і на прохання й пояснення Тосі, чому цього не можна робити. Юрко запевняв дівчинку, що буде турбуватися про пташок. А чи потрібна його турбота качатам? Звичайно, що ні. Хоча вдома хлопець знайшов ящик, насипав зерна, пташенята гинули на очах. Юркові набридло дивитися на маленьких. Він полишив їх і пішов звати сільських хлопців, щоб похизуватися своїм уловом. Тося вже не могла стримувати свої переживання. Дівчинка забрала знесилених каченят і понесла до води. Юрко не знайшовши пташенят, одразу зрозумів, куди вони поділися. Прибігши в ліс до ставка,хлопці побачили Тосю. Дівчинка, поклавши на воду пташенят, водила руками по воді. Хлопці кинулися їй до але сили покидали каченят.Дуже хочеться вірити, що сім’я дикої качки все ж таки вижила. Юрко запевняв себе, що вони живі і щасливі. І хоча тепер він точно відчував свою провинні шкодував про скоєне, але виправити помилку вже не міг. Тож недаремно говорять: «Сім раз відмір, а один раз відріж». Жахливий вчинок, якому не можна знайти виправдання. Хлопець вчинив нерозсудливо, не прислухався до слів Тосі. Треба любити і берегти природу, прислухатися до порад друзів. Не можна бавитися пташенятами, їжачками чи будь-якими іншими братами нашими меншими. Ми всі є частинкою природи.
В повести «Тарас Бульба» Н. В. Гоголь описывает жизнь запорожских казаков, их борьбу за свободу и независимость. Одна из главных тем произведения — тема верности и предательства. Среди казаков любовь к родной земле, верность воинскому долгу, чувство товарищества почитались важнейшими качествами. Накануне трудного боя наказной атаман Тарас Бульба говорит казакам: «Нет уз святее товарищества». Верность этому чувству он проносит через все битвы и испытания. В бою под Дубно он не раз спешил на выручку товарищам. В последние минуты жизни он думает не о муках, которые ему предстоит вынести на костре, а о том, как казакам. «Уже огонь поднимался над костром, захватывая его ноги», а очи старого полковника вспыхнули радостью, потому что увидел он: казаки были уже на Днестре, «пули сыпались на них сверху, но не доставали». i
Верен своему воинскому долгу старший сын Тараса Бульбы Остап. Он храбрый воин, иеющий «вымерить всю опасность и все положения дела». Но в трудном бою «схвати- ись с Остапом мало не восьмеро разом» и взяли его в плен. К лобному месту пленные казаки, среди которых был и Остап, «шли не боязливо, не угрюмо, нос какою-то тихою горделивостью». Вера в справедливость своего дела, за которое они отдавали жизнь, придавала казакам силы вынести муки казни. Остап обратился к товарищам с призывом: «Дай же Боже, чтобы все, какие тут ни стоят еретики, не услышали, нечестивые, как мучится христианин!» Верность родной земле звучит в словах истекающего кровью Кукубенко: «Пусть же после нас живут еще лучше, чем мы, и красуется вечно любимая Христом Русская земля!^ Беззаветно любя свою родину, казаки презирали предателей. А как же больно было Тарасу, когда предателем оказался его младший сын! Андрий был храбрым воином. Наблюдая за тем, какие чудеса одним бешеным натиском своим производил Андрий, дивился старый Тарас и говорил: «И это добрый — враг бы не взял его! — вояка! Не Остап, а добрый, добрый также вояка». Но молодого Бульбу более всего привлекала сама битва, а не цель, во имя которой она велась. В битве он слышал «очаровательную музыку пуль и мечей», несся, как «пьяный, в свисте пуль, в сабельном блеске и в собственном жару». Поэтому-то, когда Андрия попросила о прекрасная полячка, он предал своих товарищей и перешел на сторону врага. Для Тараса этот поступок сына был тяжким горем. Старый полковник не может простить предательства кому бы то ни было и убивает Андрия, говоря при этом: «Я тебя породил, я тебя и убью!» Любовь к родной земле, верность своему народу, чувство товарищества делают казаков непобедимыми. Свое восхищение запорожцами Н. В. Гоголь выразил такими словами: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!»
