Одинадцятирічна Полліанна приїжджає до своєї тітки міс Поллі Ґарінгтон. Батько Полліанни Джон Вітіер помер, не залишивши ніякого спадку: отримуючи невелику зарплатню, він залишив після себе всього декілька книг. Оскільки матір Поліанни давно померла, а інших родичів у неї немає, вона змушена переїхати до тітки Поллі. Старша сестра тітки Поллі (матір Полліанни) свого часу вийшла заміж за Джона Вітіера всупереч бажанням батьків, які хотіли видати доньку заміж за багатого чоловіка. Після чого сім'я розірвала з нею будь-які стосунки. Тепер, 25 років потому, тітка Поллі живе одна в величезному будинку, успадкованому після смерті всіх її родичів. Вона педантична, строга і приймає племінницю виключно з почуття обов'язку. Поліанні вона виділяє кімнату на горищі, без дзеркала, з голими стінами і практично без меблів, тому що їй хочеться по можливості віддалитися від компанії дитини і водночас вберегти будинок від дитячих рук.
Поліанна ж повна протилежність тітки Поллі: вона активна, весела, життєрадісна і дуже балакуча. Поліанна вчить оточуючих «грі в радість», якої її навчив свого часу батько. Тоді батько пояснив Поліанні, що треба радіти, всьому тому що в тебе є . З того часу вони завжди бавилися «в радість», знаходячи привід для оптимізму в кожній події.
В перший же день приїзду Поліанни тітка Поллі залишає її без вечері за непунктуальність і наказує їй вечеряти хлібом з молоком на кухні, разом зі служницею Ненсі, на що Полліанна відповідає: «Ну що ви, тітко, я дуже рада. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі мені дуже подобається. Ми так добре повечеряли разом.» Всі покарання і повчання Полліанна приймає з радістю, захопленням і вдячністю, чим дуже розгублює тітку Поллі. Поступово все місто починає любити Полліанну, а згодом «здається» і тітка Поллі.
Роман у віршах Ліни Костенко є одним з найвидатніших творів цієї письменниці. Головна героїня, за ім’ям якої названий твір, втілила у собі найкращі риси української жінки, притаманні жінкам тому часу. І якщо б у мене була змога написати їй листа, я б це зробила приблизно так:«Добрий день, Марусю! Я пишу тобі листа, як до справжньої подруги. Ти мене зовсім не знаєш, але я добре знаю твоє життя і ті причини, за якими ти опинилася у такому становищі. Я вважаю, що ти добра дівчина і розумієш важливість свого мистецького покликання. Я тебе добре розумію, коли твоє серце сповнюється гордістю за те, що козацький полк співає твої пісні, бо твої пісні допомагають козакам воювати.Я хочу сказати, що ти справжня українська дівчина, бо ти розумієш кохання як почуття, яке невід’ємно від громади, а творчість твоя зацікавлює не тільки вузьке коло родичів та знайомих. Я бачу, що ти прагнеш до дії, хочеш в повній мірі пізнати людські радощі і страждання в усій їх повноті.Я жалкую, що твоя любов виявилася роздвоєною, тому що ти зустрілася з розчахнутою душею твого коханого – Гриця Бобренка. Ти молодець, що розумієш нерівність своїх почуттів з почуттями Гриця:«Моя любов чолом сягала неба,А Гриць ходив ногами по землі.Важливо тільки відчути, що в цих словахне стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута…»Я хочу тобі сказати, що подружнє життя трактує не тільки спільність однодумців за поглядами на світ, а й спільність людей, яких, насамперед, єднають чисті, високі, нічим не заплямовані почуття та духовна рівність. Твоя вірність, на мою думку, рівнозначна вірності своїй батьківщині і своєму народові, глибокій пошані до вироблених століттями норм співжиття, та до культури суспільства. Поважаю я тебе і за те, що для тебе особиста доброзичливість і почуття обов’язку є нерозривним цілим, тому я вважаю, що ти, Маруся, насправді талановита дівчина, яка виросла серед людей, в суспільстві яких, перш за все, шанується мораль, в суспільстві яких основним правилом поведінки завжди було відверте ставлення до оточуючих, уболівання за процвітання і щастя свого народу.Ти, Марусю, мені, дуже подобаєшся, бо я поважаю твоє відкрите ставлення до кожної людини. Ти молодець, що всі свої найсвітліші почуття висловлюєш у піснях, і при всьому цьому ти залишаєшся справжньою жінкою.Ти, Марусю, справжня українська жінка, для якої любов є священним олтарем, яка, так як і всі інші, буває беззахисною та ніжною, зачарованою та змученою, пристрасною та всепрощаючою. Ти, Маруся, – справжня жінка, і якщо б ти жила в наші часи, я б дуже хотіла, що б ти була моєю подругою.Я дуже дякую тобі за твої уроки, які ти піднесла мені та моїм сучасницям, за приклад вірності та відданості. І прощаючись з тобою, я сподіваюсь, що ти обов’язково втілишся в одну з наших сучасниць та будеш й далі вчити нас справжнім почуттям, справжньому відношенню до найближчих людей і до тих, хто нас оточує.До побачення, Маруся, і щастя тобі у всіх твоїх сподіваннях!»
Одинадцятирічна Полліанна приїжджає до своєї тітки міс Поллі Ґарінгтон. Батько Полліанни Джон Вітіер помер, не залишивши ніякого спадку: отримуючи невелику зарплатню, він залишив після себе всього декілька книг. Оскільки матір Поліанни давно померла, а інших родичів у неї немає, вона змушена переїхати до тітки Поллі. Старша сестра тітки Поллі (матір Полліанни) свого часу вийшла заміж за Джона Вітіера всупереч бажанням батьків, які хотіли видати доньку заміж за багатого чоловіка. Після чого сім'я розірвала з нею будь-які стосунки. Тепер, 25 років потому, тітка Поллі живе одна в величезному будинку, успадкованому після смерті всіх її родичів. Вона педантична, строга і приймає племінницю виключно з почуття обов'язку. Поліанні вона виділяє кімнату на горищі, без дзеркала, з голими стінами і практично без меблів, тому що їй хочеться по можливості віддалитися від компанії дитини і водночас вберегти будинок від дитячих рук.
Поліанна ж повна протилежність тітки Поллі: вона активна, весела, життєрадісна і дуже балакуча. Поліанна вчить оточуючих «грі в радість», якої її навчив свого часу батько. Тоді батько пояснив Поліанні, що треба радіти, всьому тому що в тебе є . З того часу вони завжди бавилися «в радість», знаходячи привід для оптимізму в кожній події.
В перший же день приїзду Поліанни тітка Поллі залишає її без вечері за непунктуальність і наказує їй вечеряти хлібом з молоком на кухні, разом зі служницею Ненсі, на що Полліанна відповідає: «Ну що ви, тітко, я дуже рада. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі мені дуже подобається. Ми так добре повечеряли разом.» Всі покарання і повчання Полліанна приймає з радістю, захопленням і вдячністю, чим дуже розгублює тітку Поллі. Поступово все місто починає любити Полліанну, а згодом «здається» і тітка Поллі.