Онон біля пшеничних кіп дід Матвій гуси посе…
— Здорові були, діду Матвію!
— Здрастуйте!.,
— Як живете?
— Нічого собі!..
Тільки дід Матвій каже не «нічого собі», а каже дід Матвій про те, як він живе, посвоєму…
Дуже «круто» дід Матвій каже… Взагалі дід Матвій говорить дуже «кучеряво», і за кожним висловом і за кожним словом дід Матвій «загинає», і «загинає» так, що ніхто навкруги так «загнути» не може…
Великий дід у цій справі архітектор: у його стільки поверхів, з такими карнизами, з такими візерунками, що не балачка в діда Матвія, а мереживо, «богом», «душею», «Христомбогом», і «матір'ю» вимережане…
То змалку ще як почав панів лаять, та й по сі пори…
Хай і панів уже нема, та не відвикати ж дідові Матвієві в 73 роки!..
— Ото як викинув мене був батько отаким іще під лісу, так я встав, та як пішов, як пішов!.. А було мені тоді… Таке було — ні хлопець, ні парубок… Так за свій вік я й набачився, я й наслухався… Та нічого, не звалили. Живий. І житиму ще, бо наша тепер узяла…
Дідова тепер узяла…
Дід Матвій стоїть серед лану, а праворуч у його Псьол, а перед ним у його луг… І луг, і лан, і Псьол, і все навкруги, тепер «наша взяла»…
Стоїть дід Матвій, на ціпка спирається… Невисокий дід Матвій, у білій полотняній жилетці, в білих полотняних штанях, у чорнім картузі, на брови насунутім, і дивиться дід Матвій на всі чотири боки, дивиться своїми вже не зовсім прозорими очима… І ноги в діда Матвія вже трохи колесом, і хляпають по дідових Матвієвих литках коротенькі халявки. У чоботах дід Матвій, бо:
— Е! Колеться!.. Стерня колеться!..
А скільки ж оті дідові очі, тепер уже трохи непрозорі, за 73 роки поперебачили, а скільки дідові оті, трохи колесом, ноги попереходили, а скільки оті дідові порепані руки поперетягали, а скільки ота дідова Матвієва спина попереносила…
Може, через те й очі в його тепер слізьми миються, бо:
— Не вбачу вже тепер, трясця його матері, як колись бачив! Ліве слізьми береться й закисає!.. Трояндою казано промивати, промивав — не бере… Якби мені оце крашанку, я б у п'ять секунд вилікувався… З крашанки такий лік знаю, що намастю — й усе… І пройшло…
Може, через це й ноги діда Матвія трохи колесом, бо:
— Не вбіжу вже тепер, як колись бігав. Гуски іноді,— здохла б вона йому, — не наздожену!.. Таке…
І руки вже в діда Матвія не так косу цуплять, і спина в діда Матвія вже не так швидко і згинається, і випростується…
Тільки дух у діда Матвія, як і колись:
— Та не скорюся, їйбо, не скорюся… А як побачу неправду, так дивись: для неправди в мене цього й ціпка застругано… Так і порішу… Враз!
* * *
За норвезькими законами сімдесятих років ХIХ століття жінка мала обмежені, порівняно з чоловіком, права і не тільки в галузі політичних та суспільної правових відносин. Чоловіка вважали за керівника дружини й у моральній, і в релігійній сфері. Саме він визначав, чи варта вона бути вихователькою власній дітей. Але навіть такі традиції не виключають поваги до жінки як до особисті ті, до людини. Хельмер свою дружину лагiдно називає «жайворонком», «білочкою», сам підбирає для неї карнавальний костюм, танок. Більше того, він визначає, скільки ïй треба насолоджуватися тріумфом, бути серед гостей. Вона, немов дитина, не має власного ключа від поштової скриньки, тобто вся кореспонденція