Объяснение:
Cатиричний.
Гонитва за наживою породжує ворожнечу мiж "хазяйственними мужиками". Калитка
заздрить Жолудевi, Пузиревi i докладає всiх зусиль, щоб взяти верх над ними. Вiн
вирiшує, що Жолудь "не iначе, як нечистим путьом" досягнув свого багатства. Тому й
захопила його перспектива вигiдно придбати фальшивих сто тисяч. При цьому вiн
навiть досвiдченого шахрая спробував обдурити: заплатив йому, замiсть п'яти,
тiльки три тисячi карбованцiв. Та, заслiплений жадобою багатства, Калитка сам
пошився в дурнi: замiсть фальшивих грошей шахрай пiдсунув йому мiшок з чистим
папером. Це доводить Калитку до вiдчаю, вiн кидається вiшатись, а коли його
рятують, вiн заявляє: "Нащо ви мене зняли з вiрьовки? Краще смерть, нiж така
потеря! "
Отже в комедiï "Сто тисяч" драматург, нiби смiючись, а проте серйозно
попереджає про небезпеку брудних грошей, якi калiчать душi, руйнують споконвiчнi
уявлення про добро i зло, спотворюють моральнi основи, вiд яких залежить здоров'я нацiï.
Вiдображення реального життя. (Нiчого вигаданого у п'єсi "Сто тисяч" нема.
Все у нiй взято з життя, яке вирувало навколо I. Карпенка-Карого. I персонажiв
було з кого малювати: в селах в тi часи з'явилося багато нових багатiïв, яких
i висмiяв драматург у своïй сатиричнiй комедiï.)
==
У комедiï I. Карпенка-Карого висмiюється скупiсть заможного селянина Герасима Калитки, для якого грошi дорожчi за здоров'я дружини, за щастя сина, за поряднiсть у ставленнi до наймитiв, навiть за власне життя. Жадоба наживи змусила Калитку пiти на шахрайство — купити фальшивi грошi. Але знайшовся iнший спритник, який хитро обдурив Герасима й отримав його справжнi грошi за мiшок паперу. Ситуацiï, змальованi автором, i смiшнi i трагiчнi, адже господар ласий до грошей, скнара i водночас брутальний, жорстокий.
http://lib.misto.kiev.ua/UKR/ZMIST/KARPENKOKARY/stotisjach.txt
Пророче слово Шевченка»
(до річниці Т. Шевченка)
Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, є ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення.
Чи не найбільш принизливим у людському середовищі є рабство у будь-яких його формах і проявах. Однією з таких форм і було, за своєю суттю, кріпацтво в царській Росії, проти якого рішуче виступав Шевченко в своїх віршованих творах «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Наймичка», «Сон», «Сліпий» («Невольник») та деяких інших. Згадаймо, що й сам Тарас до 24 років був безправним кріпаком панів, а потім таким же підневільним солдатом у царській армії, безправним засланцем самодержавного режиму, але аж ніяк не вільним громадянином Російської імперії. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані — визначає стаття четверта Декларації, проти чого і боровся Шевченко майже за сто років до прийняття цього важливого міжнародного правового документа.
Наприкінці 1845 року, будучи важко хворим, Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт» (цикл «Три літа»), у якому проголосив заклик до боротьби з самодержавством за визволення українського народу з неволі. Переконливо-стверджуючими є його пророчі слова: «Борітеся — поборете!».
А чи не є актуальними й сьогодні слова Кобзаря: «Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?». Або ж такі: «Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя», — чи не нам вони адресовані? У написаному на засланні вірші «Чи ми ще зійдемося знову?» Тарас Григорович щиро радив: «Свою Україну любіть, Любіть її во время люте, В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».
З позицій сьогодення можна говорити й про нечіткість його ідеологічних переконань. У політико-правових поглядах Шевченка поєднувалися революційні ідеї демократизму, народництва, самостійності та незалежності України: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля», де кожна людина матиме право на громадянство. Основою народного самоуправління, як свідчать його віршовані думи, що «стали на папері», мала бути суспільна власність, зокрема власність на землю, а ідеалом — трудова демократична республіка. «Де немає святої волі, не буде там добра ніколи…» — писав він у своєму вірші «Бодай кати їх постинали». Воля народу повинна бути основою влади уряду, про що і писав та до чого прагнув Тарас Шевченко у своїх думках і багатьох літературних творах.
Літературний спадок Т. Г. Шевченка, його життя та діяльність потребують подальшого глибокого і різнобічного вивчення та дослідження, як сучасними, так і прийдешніми поколіннями українців. Але не менш важливим є слідування заповіту Великого Кобзаря, особливо у справі єдності нації, братерства народу, правди та правового державотворення.