нужен перказ украинским языком к О. Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили».
перказ должен быть около 100 слов
ПЕРЕКАЗАТЬ НУЖНО ТОЛЬКО ЕТОТ ЕПИЗОД:
РОЗДІЛ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ НІМИЙ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ
— Вуйку, а що то таке — тарган? — повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, товсто намащену смальцем.
— Бога ради, Іване, дай хоч поїсти по-людськи! — невдоволено ів набитим ротом старий.
— То щось паскудне? — не вгавав парубійко.
Вуйко тільки мовчки відмахнувся.
— Хлопці, а ви звідки будете? — раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.
— От тобі маєш, песся лабо! — вдарив рукою по коліні вуйко Микульця. — То ти говориш, паскуднику?
— А що я мав робити? — шморгнув носом малий. — Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз'їлися на білому хлібі! — глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.
— Усе одно красти — гріх! — погрозив перстом вуйко Микульця.
— А здохнути з голоду — не гріх? — почав обтріпуватися від пилюки упертюх.
— Диви, яке розумне! Гаразд, не бурчи! — подобрішав вуйко. — Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.
— З дорогою душею, дядьку! — малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився. — Панове, дозвольте відрекомендуватися
— Міхал Голий з Привокзальної.
Його слова викликали щирий регіт верховинців.
— Мішку, — хрустячи цибулею, звернувся по-свояцьки до нього вуйко. — Чом не підеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна-звідки, а ти дурня клеїш.
— Від роботи, дядьку, коні дохнуть! — підморгнув Мішко, набиваючи повний рот селянським харчем.
— От хитре! — хитав головою вуйко. — Може, тоді порадиш, куди Іванові податися?
Мішко ще раз кинув оком на могутню постать верховинця.
— Йому тільки вагони вантажити. В кінець вокзалу — третє вікно ліворуч. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.
— Ти диви, яке цабе! — усміхнувся вусами вуйко Микульця. — Ми думали, що ти — голодранець. А виявляється — перша людина на вокзалі.
— Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! — він глянув на парубійка.
Але той мовчав, наминаючи за трьох.
Обід для Сили був справою святою.
— Авжеж, спробуй такого забути, — після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.
— Добре, колєґи! Мені вже час. Справи, знаєте! — Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.
— От типчик! — сплюнув вуйко. — Злодюжка на злодюжці. Одне слово, столиця!
"Сто-ли-ця!", — подумав і собі про щось Іван Сила.
За що люди люблять зиму? Звичайно, за красу зимової природи – засніжені вулиці й дерева, малюнки на вікнах, сліпуче сонце, що відбивається від льодяної поверхні річок... Я народився і все життя провів у місті, і навіть тут зима відчутно прикрашає звичні вулиці й сірі багатоповерхівки. Сніг ховає під собою всі негарні речі, що є у великих містах – не дуже чисті узбіччя, ями на дорогах, електричні стовпи, непоказні будівлі тощо.
Проте найбільше враження справляє зима у лісі, яку я, нажаль, бачив тільки на фотографіях – календарях та картках. Серед них мені більш за все подобаються такі: височенні ялинки, вкриті пухким снігом, велично стоять на схилі блакитних гір, а крізь їхні віти пробиваються проміні сонця, що заходить. Небо низьке й прикрите хмарами, проте неповністю, і місцями видно клаптики ясного блакитного неба. Відчувається такий безмежний спокій, велична краса, здається, навіть, що ти відчуваєш морозне повітря. Снігу там, мабуть, по пояс, він товстих килимом покриває землю, та під ним вгадуються непевні обриси низьких кущів, великого каміння, повалених дерев.
На кожній вітці кожної ялини лежить сніг, ніби домальований пензлем художника, і прозоре повітря має блакитний відтінок. Кудись вдаль веде широка розкатана дорога, на якій цілими годинами не видно жодної автівки, жодного подорожнього, а по узбіччях цілі кучугури снігу.
Такий зимовий пейзаж ніби за до подорожі – ставай на лижі та вперед! Або сідай у авто та насолоджуйся чарівною природою, бери фотокамеру та збережи цю зимову красу назавжди