моя вулиця
я проживаю у селі великі бірки, майже на його окраїні, на вулиці євгена коновальця.
вона не дуже довга, проте широка. у кінці вулиці — сільський стадіон. біля нього — пасовище, на якому випасають худобу.
вулиця є. коновальця дуже гарна у будь-яку пору року. влітку вона буяє зеленавістю високих тополь, які ростуть по обидва боки вулиці. коли ввечері йдеш вулицею, тебе дивні пахощі з кожного городу. ніякі французькі парфуми не зрівняються із запахами городніх квітів!
восени моя вулиця барвиста. цвітуть чорнобривці, майори, айстри, хризантеми. цієї пори вона пахне квітами і димом від спаленого листя та бадилля.
але найбільше я люблю свою вулицю взимку. все навколо біле-біле. снігові шапки на хатах та деревах, сніговий килим на землі творять казкове диво. взимку вулиця пуста: ні людей, ні худоби, ні птиці. лише поодинокі перехожі та галасливі діти будять сільську тишу.
на нашій вулиці немає громадських споруд, лише одноповерхові будинки.
раніше я жалкувала, що не живу у місті в багатоповерховому будинку. але зараз розумію, що мешканці нашої вулиці — багаті люди, адже ми маємо власні садиби.
єдине, що хотіла б змінити на своїй вулиці, — обладнати сучасний стадіон і збудувати невеликий кінотеатр.
коли виросту, здобуду освіту, обов'язково докладу зусиль, аби мрія збулася, бо я дуже люблю свою вулицю.
Народилася вона в інтелігентній напівбілоруській-напівукраїнській родині 21 липня 1907 року в Іллінському під Москвою, де її батьки відпочивали влітку. Але й до сих пір не встановлено, в якому саме з декількох підмосковних населених пунктів під назвою «Іллінське» відбулася ця подія, так як свідоцтво про народження Олени Теліги було втрачено.
Мати Олени була дочкою православного священика, батько — гідротехніком, працював на Москві-річці, Волзі, Клязьмі, Сіверському Донці, був одним з авторів зрошення Голодному степу біля Ташкенту. Молодший брат української поетеси також був поетом (писав російською мовою), але в порівнянні з Оленою Телігою він був майже невідомий.
Жила Олена Теліга в Москві. Та у 1911 році сім’я Шовгенів переїжджає до Санкт-Петербургу, а звідти у травні 1917 в українське місто Ізюм, де жили родичі Олени Теліги по батьківській лінії.
Дочка освіченого інженера Лєночка Шовгенова далеко не зразу стане однією з найбільших українських поетес і незламним борцем за незалежність Оленою Телігою. Спершу вона навчатиметься в Петербурзі й навіть писатиме російською. Пізніше сама сміятиметься з тих спроб. Власне, усе почнеться тоді, коли її батька Івана Шовгеніва запросять на роботу в Україну, на посаду професора Київської політехніки. Разом з ним до Києва переїде вся родина. Це буде перед самим 1917 роком.
Там Олена Теліганавчалася в жіночій гімназії Олександри Дучинської, де і вивчала українську мову разом з російською, німецькою та французькою. Судячи з табеля, навчалася вона в гімназії на середньому рівні. У 1919 приватна освіта на Україні припинилася і поетесі довелося перейти в народну школу.
Київ тих часів був холодним, незатишним і малолюдним. Там вирувала революція. Там творилася українська держава.
«…я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарчою академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що з такого гарячого Савла я стала не менш гарячим Павлом? З гордості».
Згодом Шовгеніви приєднуються до активного українства. Батько стає міністром уряду УНР, брат Сергій – вояком армії УНР. Але час УНР був, як відомо, коротким. У травні 1919 року батько Олени Теліги їде до Чехії. У травні 1922 він емігрує і мати Олени разом з нею і її братом Сергієм оселилися в м. Тарнові (Польща). Через два місяці вони переїхали до м. Подєбради (Чехія), де батько Олени Теліги викладав в Українській сільськогосподарській академії.
Навесні 1922 року Олена отримала атестат про середню освіту і залишає Україну. Тоді ж вступила до історико-філологічного відділення Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі. На ній уже – невитравний ярлик «петлюрівки».
Тут вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Телігою, кубанським козаком і колишнім сотником Армії УНР. Вони одружилися 1 серпня 1926.
Шлюб у них вийшов, сказати б, не зовсім класичний. Патріархатом у родині й не пахло. Проте, матріархатом, здається, теж.
«Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!»
(Мужчинам)
22 жовтня 1941 року Олена Теліга повертається до Києва вже справжньою українською націоналісткою. Активно займається налагодженням літературного життя. Навіть стає головою Спілки українських письменників, що навіть у той, досить вільний, час було дуже несподівано й прогресивно.
Але Київ уже давно передчуває репресії. Незважаючи на смертельну небезпеку та вмовляння друзів, Олена Теліга категорично відмовляється покидати столицю.
Тоді, як її соратників заарештовують одного за одним: Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника та інших співробітників часопису «Українське Слово».
«Олена Теліга живе мов на Клондайку, – пише Олег Штуль. – Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою – в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській».
Уранці 9 лютого 1942 Олена, як завжди, прийшла на роботу до Спілки. Там на неї вже чекали гестапівці. Рівно за годину сюди ж приходить і вірний подруг Михайло. Хоч міг і не прийти, адже не був членом Спілки.
Олену Телігу разом з чоловіком та іншими українськими націоналістами було розстріляно 22 лютого 1942 року в Бабиному Яру.
Існує чутка, що один з катів згодом зізнавався, що досі не бачив мужчини, який би вмирав так героїчно, як ця вродлива жінка. Цій чутці цілком можна повірити, якщо взяти до уваги життєве кредо поетеси:
«Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя».