Окраса української літератури – повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». У творі письменник створив образи людей, які є справжніми дітьми природи. Вони єдині зі світом гір, полонин, лісу, який оточує їх.
Історія обертається навколо хлопця та дівчини. Обидва вони гуцули. Родини Марічки Гутенюк та Іванка Палійчука люто ворогують між собою, намагаючись знищити чоловіків ворожого роду. Але Іван та Марічка покохали один одного ще дітьми. Вони наче первісні люди, адже ворожість у суспільстві не знищила їхніх природних почуттів. Кохання – це справді природне почуття, а ненависть – ні, її нав’язують людям інші люди. Автор повісті дає нам це зрозуміти.
Марічка - поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи, ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі». Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою у відповідь на спробу побити її.
Іван – це також людина в природному стані. Він прекрасний господар, «ґазда». Іван знає прадавню мудрість про те, як треба доглядати за худобою, як зберегти овечок від злих духів. Для нього видається цілком природним, що сусідка Химка є відьмою і може обертатися у жабу та білу собаку. А в лісі, звісно, бродить чугайстир та полює на нявок.
Іван тонко відчуває природу навкруги себе. Мабуть тому він не тільки добрий господар, але й грає на флоярі. Він здатен на велике почуття і в кінці віддає життя за мрію. Не може жити без радості та кохання.
Є ще два цікаві образи в творі – мольфара Юри та ґаздині Івана Палагни. Але їхнє кохання інше: в ньому проглядає хижість та хіть. Своєю силою керувати природними стихіями Юра причарував горду та холодну Палагну. Їхнє кохання неначе стихійне лихо: розбиває життя людей навколо. І тому воно протиставляється глибокому, ніжному коханню добрих людей - Івана та Марічки.
Кажуть, що кожна дитина талановита. Чому ж тоді в історії України немає нікого подібного до природознавця Вернадського чи кардіохірурга Миколи Амосова, співака-філософа Бориса Гмирі чи художниці від народу Катерини Білокур? Чому ніхто не досяг генія Тараса Шевченка?
Зрозуміти природу людини, перевтілення дитячого яскравого світу на сірий, буденний і нецікавий змогла поетеса Ліна Костенко.
Вона зберегла у своєму серці незаплямовану душу дитини, що й до Ліні Костенко стати талановитою особистістю.
Дівчинка Анна з її вірша "Кольорові миші" дуже схожа на саму поетесу, яка дарує чарівний яскравий світ своїм читачам.
Чому ж десятирічна "підсудна Анна стала перед судом"? Чим вона завинила перед сусідом і всім світом? Поетеса подає у вірші "претензії" сусіда до дівчинки, які стосуються виховання його дітей:
Вони були нормальні і здорові, а ця чаклунка збила їх з пуття, і Вночі їм сняться миші кольорові. Од тих мишей немає нам життя.
Сусіда дівчинки обдурює, що в звичайному осінньому листі можна бачити щось інше, ніж саме листя! В цьому і полягає вся "моральна школа" дівчинки!
Ліна Костенко в образі "сірого сусіда", який хоче бачити все за стандартом, показує обмежених людей, що живуть лише матеріальними інтересами, не бачать красу навколишнього світу. Таких можна назвати моральними дальтоніками. Ця алегорія проходить через весь текст вірша. Сама поетеса неодноразово зустрічалася з подібними "сірим и сусідами" "від літератури", тому досить тривалий час вірші Л. Костенко не потрапляли до друку: "сірі сусіди" виявились не тільки "сірими", а ще й агресивними. Все, яку вірші: "Чаклунок ми караєм по закону".
Крім філософського сюжету вірша вражає мова поетеси: яскрава, соковита. Якщо героїня Ліни Костенко вгледіла в осінньому листі подобу кольорових мишей, то поетеса в осі н ньому сон ці бачить "яблуко недоквас", яке стояло "в голих кленах у вікні". Як точно за кольором, формою, емоційним станом героїні і читачів!
Поетеса поділяє світ на кольоровий, що асоціюється з неповторністю, з яскравими особливостями, як дівчинка Анна, і сірий та чорний, що несуть з собою обмеженість, агресію, зло.
І хоч "суддя в судейській чорній мантії" виносить вирок всьому кольоровому світові; Ліна Костенко закликає читача до оптимізму:
І раптом нявкнув кольоровий кіт. Залив чорнилом вирок на папері.
Поспішаймо жити, ставаймо дорослими, мої однокласники! Але давайте не загубимо кольорового світу дитинства!
Повість М. Вовчка "Інститутка" була першим великим полотном у дожовтневій українській прозі, де з позицій революційної демократії показано антагонізм між кріпаками і кріпосниками, стихійний протест проти сваволі гнобителів, засуджено кріпацтво як велике соціальне зло.
У повісті Марко Вовчок протиставила образи дівчини-кріпачки Устини і молодої пані. Головна героїня — освічена поміщиця. Вона була вихованкою Інституту благородних дівиць, де їх вчили, як поводитись у вищому світі, співати, танцювати та говорити французькою. Про роки навчання вона згадує з презирством: "Нуда така!.. І те вчи, і друге, й десяте... товчи, та товчи, та товчи!.."
Це егоїстична людина, що відчувається, наприклад, у сцені відбору інституткою наймички.
Посадивши кріпачок за роботу, вона весь час слідкує, щоб котра з них ні хвилини не перепочила. Коли дівчата йшли обідати, вона хмурилась і сварилася. З кожним днем ставала все лютішою.
Найбільше знущань і наруги зазнала від панночки кріпачка Устина, яку вона вибрала собі за покоївку. "Заплітаю коси — не так! Знов розплітаю та заплітаю, — знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!" У приступі люті панночка мало не задушила Устину. За свій нелюдський вчинок вона не понесла покарання, навпаки, на ледве живу Устину ще з погрозами накинулася стара поміщиця: "Я тебе на Сибір зашлю! Я тебе з світа зжену!"
Так поступово, за до майстерно вимальованих сцен М. Вовчок показує повну безправність кріпаків і необмежену сваволю кріпосників.
Устина, вихована в дусі повної покори панам, мовчки переносить незаслужену кару. Лежачи хвора, вона не проклинає винуватицю своєї важкої недуги, люту панночку, а думає над тим, де у молодої дівчини береться стільки жорстокості: "Таке молоде, а таке немилосердне, господи!" А ввечері дівчата розповідали Устині, відвідуючи її, про страшне лихо, про щоденну панську наругу, тілесні покарання: "Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра ..."
Виснажену довгою хворобою Устину, що ледве трималася на ногах, панночка зустріла важкими докорами, грубою лайкою, погрозами. Устина і на цей разпокірно зносить наругу.
Стара поміщиця теж змінилася. Якщо до приїзду панночки вона не била кріпачок, то тепер стара лютувала, немилосердно карала, як і за молодих своїх років.
Одружившись, панночка прибрала до рук і кріпаків свого чоловіка.
Весела від природи, за вдачею лагідна і життєрадісна, Устина всім бажає добра і щастя, її душа відкрита до всього прекрасного. Вона любить сонце і квіти, їй хочеться вибратися з неволі. Але дівчина тільки мріє про волю. Устина близько до серця бере страждання друзів. Щиро й глибоко покохала дівчина парубка Прокопа, але щастя їхнє було недовгим. Прокіп без вагання стає на захист скривдженої Устини, виявляє свій протест проти сваволі і самодурства експлуататорів. Непокірний і рішучий, він глибоко обурюється соціальною несправедливістю і готовий кожну хвилину помститися гнобителям, за що жорстокий пан віддає Прокопа в солдати.
Прагнення й інтереси селян-кріпаків підпорядковані гуманній меті — боротьбі за визволення з-під кріпосницької залежності, або, за влучним висловом Устини,"... з пекла, з кормиги". Сенс життя для поміщиків полягає в якнайшвидшому збагаченні за рахунок жорстокої експлуатації трудящих.