Природа України – багата та різноманітна. Завдяки географічному положенню та кліматичним умовам у нас є просторі степи й густі ліси, лагідні моря й величні гори, бурхливі річки та спокійні озера, на просторах країни ростуть тисячі видів рослин та водиться величезна кількість тварин. Змінюються пори року – і кожна з них дарує нам свою особливу красу.
Україна завжди асоціюється з безкраїми золотими ланами під чистим блакитним небом. Повний дозрілий колос пшениці символізує багатство та родючість, він важкий і хилиться до самої землі, ніби дякуючи за силу, якою вона його наповнила. Над ланами легко кружляють птахи, і далеко навкруги розноситься їхній спів.
У горах Криму дуже красиво наприкінці весни. Схили вкриті свіжою зеленою травою та квітами, а внизу плескається Чорне море – зовсім не чорного, а блакитно-бірюзового кольору. Силуети далеких гір, ніби намальовані аквареллю, здаються, пливуть у морі. Десь серед хребтів причаїлися стрімкі водоспади, проте вони невеличкі та майже повністю пересихають улітку. Поруч із ними завжди свіже та прохолодне повітря, а вода така прозора, що видно кожен дрібний камінь на дні.
Природа України радує око. Проте справжня її краса в тому, що вона наділяє нас усім необхідним для життя – повітрям і водою, корисними копалинами, їжею, сировиною для будування, пошиття одягу, друкування книжок тощо. Щоб краса української природи не збідніла, не зникли її чудові ландшафти, не зміліли річки, не вимирали тварини ми маємо піклуватися про неї – будувати екологічні виробництва, користуватися чистою енергією та й просто не смітити на вулицях. Це зовсім неважко, а може принести хороший результат, якщо ми всі так робитимемо.
— А листа від дядька Михайла нема?
— Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.
Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:
— Що там у білому світі робиться?
Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.
Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!"
— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.
— Не знаю, — відповів я і озирнувся.
Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно.
Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.
— Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.
Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.
Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:
— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?
І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.
Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.
— Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.