У повісті "Інститутка" Марко Вовчок викриває і не тільки жорстоких, а й "добрих" панів, яким є полковий лікар, пан-ліберал. Його образ подається в розвитку: спочатку гордий і незалежний полковий лікар, потім — щасливий жених інститутки, а тоді — її покірний чоловік, "квач", як його назвав Назар.
Уже під час залицяння й приготування до весілля пан змальований безвольним і слабодухим, який у всьому кориться нареченій і радий задовольнити будь-які її примхи.
Його кріпакам живеться порівняно з іншими легше — у них "добрий" пан. Крок за кроком автор показує панську "доброту". Він не нагодував голодну Устину, коли їхали на хутір, із його наказу віддали Прокопа в солдати. Своїм невтручанням у дії дружини пан зруйнував і сім'ю Назара, ставши, хоч і непрямим, винуватцем смерті дитини й самогубства Катрі. "Добрий" пан кричить на стареньку бабусю-кріпачку. Люди знемагали від непосильної роботи, а пан "не помічав" цього. В оцінці кріпаків він "квач", "дурень", "ніщо". В цьому образі Марко Вовчок проводить думку: немає добрих панів, усі вони жорстокі й неситі, тільки по-різному діють — одверто або замасковано.
Ой високо сонечко зиходить, А низенько заходить, Ой наш пан, і наш пан отаман Та й по риночку ходить, Своїм хлопцям, а бравим молодцям Словесно і каже: «Гей, ой ви, хлопці, ви, добрі молодці, Та вставайте, вози мажте!» Гей, хлопці встали, вози підмазали, Нові ярма понаривали, Гей, нові ярма понаривали, Сірих воливпозапрягали. Вози риплять, а ярма бряцають, Сірі воли ремиґають, За ними йдуть молоді чумаки, Кнутиками махають Ой як узяли наші чумаченьки З-під буерака виходити, Ой як і взяли ворожі здобишнички Частому до нас доездить; Ой виїхало ворожих здобишничкив Сорок коней ще й чотири, Ой як стали вони свідомо возів, — І а всі вози запинили: «Ой ви, чумаки, всі ви яретичи, Багацько грошей є у вас?» «Гей, чи є у нас гроші, здобишнички, Сорок тисяч ще й чотири!» «Ой ви, чумаки, всі ви яретичи, Який у вас і отаман?» Ой як зійшлося наше суспільство І докупи головами, Як пощитали, зараз і сказали: «Гавриленко — наш отаман!» Ой як вискочив ворожий здобишничок Та й на коня вороного, Ой як ударив срібним списом у груди — Аж йому спис зогнувся: Ой Гавриленко варто, не заступився — Обернувся, посміхнувся... «Ой що ж ми будемо, наше суспільство, Що ж тепер будемо робити, Ой що багато ворожих здобишничкив З цього світу і губити?! Ой піднімайте, хлопці, вийя вгору, Таганами пидоприте, Ой беріть з возів, беріть шнуровання Ще й ватажку почепите!» Гей, ось же тобі, превражеский ватажку, Та й на світі не жити: Ой оце ж тобі, превражеский ватажку, Нас десяти не побити!
Вірність Сіроманця особливо вразила Галю. Адже, дотепер вона, мабуть, мало уваги приділяла братам нашим меншим. Допомагати тваринам, лікувати їх – це стало мрією дівчини. Події з другом схвилювали й Сашка. Оберігати лісових мешканців від дядьків, похожих на Чепіжного, є справою дуже відповідальною і потрібною. А Сіроманця батьки Сашка поселили в просторій буді біля сараю. Навіть сусід допомагав майструвати житло для вовка. Батьки хлопця звикли до нового мешканця свого двору. Згодом, бачачи лагідний норов вовка, його перестали боятись односельці. Тільки Чепіжний недобре поглядав у сторону Сіроманця. Продовжував ставити підступні пастки на тварин. Але одного дня прийшла тривожна звістка: в лісі дядько впав у одну із своїх ям. Односельці дружно прийшли на до Усі співчували, проте багато з них бажали, щоб нещастя стало наукою для дядька Чепіжного. Після закінчення школи пройшло декілька років. Мрії друзів здійснилися. Вони повернулися в рідне село. Галина Михайлівна працює тут ветеринаром. Вона лікує хворих тварин, дає мудрі поради односельцям. Прикра пригода, що трапилася колись, вплинула на дядька Чепіжного. Він перестав полювати на безпорадних лісових мешканців. Олександр Олександрович став лісником. Тепер він часто обходить своє лісове господарство. А супроводжує його вірний Сіроманець …
У повісті "Інститутка" Марко Вовчок викриває і не тільки жорстоких, а й "добрих" панів, яким є полковий лікар, пан-ліберал. Його образ подається в розвитку: спочатку гордий і незалежний полковий лікар, потім — щасливий жених інститутки, а тоді — її покірний чоловік, "квач", як його назвав Назар.
Уже під час залицяння й приготування до весілля пан змальований безвольним і слабодухим, який у всьому кориться нареченій і радий задовольнити будь-які її примхи.
Його кріпакам живеться порівняно з іншими легше — у них "добрий" пан. Крок за кроком автор показує панську "доброту". Він не нагодував голодну Устину, коли їхали на хутір, із його наказу віддали Прокопа в солдати. Своїм невтручанням у дії дружини пан зруйнував і сім'ю Назара, ставши, хоч і непрямим, винуватцем смерті дитини й самогубства Катрі. "Добрий" пан кричить на стареньку бабусю-кріпачку. Люди знемагали від непосильної роботи, а пан "не помічав" цього. В оцінці кріпаків він "квач", "дурень", "ніщо". В цьому образі Марко Вовчок проводить думку: немає добрих панів, усі вони жорстокі й неситі, тільки по-різному діють — одверто або замасковано.