Відповідь:
Я вважаю, що Маруся аж ніяк не винна у смерті Грицька, бо така щира та ніжна дівчина ніколи б не змогла скоїти такого.
По-перше, дівчина не хотіла вбивати хлопця, навіть якщо він і зрадив їй через нарікання своєї матері. Зілля, що вона готувала за бабусиним рецептом, було призначене їй самій, адже невірність Грицька стала для неї переломним моментом.
Прикладом до цього аргументу може бути її сповідання ясному сонечку. Дівчина починає усе йому розповідати нічого не приховуючи:«Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє».
По-друге, через своє щире кохання до Грицька, Маруся, не зважаючи уваги на зраду, простила хлопця. Він вирішивши, що дівчина повернеться до нього, робить їй пропозицію, але цього не сталося. Маруся відмовила йому, і хлопець випадково випиває келих отрути, що приготувала для себе дівчина.
Прикладом її відмови є такі слова:«Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!» На що хлопець відповідає дівчині:«Як не хочеш, моє серце, Дружиною бути, То дай мені таке зілля, Щоб тебе забути. Буду пити через силу, Краплі не упущу. Тоді я тебе забуду, Як очі заплющу...» Випивши зілля парубок заплющує очі назавжди.
Може Гриць сам себе так покарав за зраду, чи Бог виніс йому такий вирок, бо як відомо за всі свої діяння треба платити - ось і він заплатив, своїм життям. Сама дівчина теж не дуже довго прожила, але її пісні, дійсно, стали безсмертними, бо живуть у серцях людей.
Отже, ми бачимо, що причиною трагедії став сам Гриць, який ніяк не міг вирішити, до якого берега пристати, тому провини Марусі у його смерті немає.
Пояснення:
Не дуже часто серед моїх однолітків жваво обговорюються літературні твори, але бувають і винятки. Одним з таких виняткових поетів, які викликають інтерес не тільки у дорослих, а й у школярів, є відомий український поет Василь Голобородько. Якщо б мені довелося охарактеризувати його творчість одним словом, перше, що прийшло б мені на думку – це слово «дивно». І це цілком зрозуміло, адже тексти в поезіях Голобородька, досить дивні, незвичні і неочікувані. Та не тільки тексти, усе в творах цього поета є таким самим дивним і неочікуваним. Але перш за все дивує форма його поезій, яка максимально наближена до білого, вільного вірша. І хоча у цих віршах немає рими, але дуже добре простежується їх темп, який може раптово змінюватися, як змінюється темп у музичних композиціях. Та й образи, які створює Голобородька теж дуже несподівані. Це і слова, якими ми мовчимо на самоті, і зелене волосся дощу, і багато такого, що може зрозуміти лише людина зі щирою тонкою душею. Ці образи незвичні, але дуже захоплюючі і цікаві.
На перший погляд звичайні і нецікаві теми Василь Голобородько реалізує у своїй творчості досить незвичайно, що перетворює їх у предмети жвавого обговорення і привертає до цих тем увагу. Прикладом тому може бути все та ж поезія про дощ. Мабуть кожен поет, та не тільки поет, а й дехто з нас, писав вірші про це природне явище, бо навіть початківці обов’язково звертаються до цієї теми. Скоріш за все саме тому, коли бачиш у заголовку вірша слово «дощ», очікуєш звичного опису природи у дощ чи ще чогось банального. А ось у Голобородька дощ зовсім інакший. У його сприйнятті дощем стає зелене волосся, яке плете дощова хмара. І вплітає вона туди все, що заманеться – і самого ліричного героя, і хату поруч, і дерева навколо. А коли дощ закінчується, все миттєво змінюється. Хтось, набігавшись, а хтось нассись, повертається в теплий, немов гніздо, дім, а хтось залишиться на дворі насолоджуватися пре кращим вологим повітрям. Таке незвичайне бачення оточуючого світу характеризує поета як незвичайно талановиту людину, яка бачить все навколо по-своєму, людину, яка і пише по своєму, не звертаючи уваги на те, як писали до нього та як будуть писати після нього. У Голобородька і дерева вплелися в дощ, і річка вплетена зелене волосся дощу, наче дівоча стрічка. Читачу здається, що ліричний герой бачить якусь вищу гармонію світу, його єдність з людиною і природою, і, завдяки цьому ця поезія здається незвичайно свіжою і на здивування новою у безлічі подібних творів.
Приблизно таке ж враження на мене справляє і поезія «Ми йдемо», в якій Василь Голобородько звертається ще до однієї з традиційних тем української поезії і літератури. Читаючи цей вірш, ненароком згадуєш «Каменярів» І. Франка. Такий же самий вічний рух, такий же самий неспокій. Але Поезія В. Голобородька «Ми йдемо» – більш оригінальна, ніж твір І. Франка. У його вірші відчувається постійний рух, добре відчувається динаміка слова, рух героїв, рух думки, рух рядків і окремих слів, і все це загадково та гармонійно поєднується у незвичайно експресивний твір. Не менш характерна творчість В. Голобородька тим, що автор створює не тільки власний ритм, а й вигадує власні слова, які втілюють в собі глибокі почуття та мають дуже виразні значення. Наприклад, мені дуже сподобався вираз «тихомрійні села», який дуже добре передає атмосферу життя селян десь далеко від великих міст та сучасної цивілізації. З точку зору правопису такого виразу і навіть такого слова не існує, а ось з точки зору реально життя і тих, хто знає, що таке справжнє українське село, таке слово має право на існування. Дуже влучний епітет, бо як інакше назвати наші тихі, мальовничі села?!
