Про Федька - хлопець-розбишака, який задирається до всіх, халамидник, син бідного робітника друкарні, Характерні риси Федька — чесний, ніколи не брехав, любив бійки, заважав хлопцям спокійно гратися, робив шкоди сусідам, справжній друг;
Про Толю - протилежність Федька. Характерні риси Толі — дитина ніжна, делікатна, смирна, але високомірна.
Батьки Толі - Здають квартиру батькам Федька. Заможні, високомірні, брехливі, але добрі до свого сина.
Батьки Федька - Жорстокі, злі, сварливі, знаходять рішення побиттям.
Цикл "Незнаному воякові" (1935) композиційно складає другу частину збірки "Вежі". Він ідейно й тематично поглиблює попередню поему і становить поетичну історію галицького національного підпілля.
Тут явний натяк на традиційне українське культурницьке просвітянство, яке часто помпезно відзначало різні роковини, але ігнорувало долю простої людини, голод і холод робітника й селянина.
Згадаймо, що це просвітянство засуджував свого часу, за іншого клімату й за інших умов, також М. Хвильовий. Отже, як бачимо, духові зв'язки Ольжича й Хвильового сходились також і в цьому. Як Іван Франко в своєму "Мойсеї", так і Ольжич засуджує в українському житті опортунізм і угодовство старшого консервативного покоління, проголошує єдино вірний шлях боротьби.
Олег Ольжич, як перед ним Франко й Хвильовий, хотів з пасивної маси селюків і "номадів" (вислів Франка) виховати діловий, активний і свідомий своїх завдань народ. З традиційного тюхтія Солопія всі вони хотіли виховати ділову, вольову й жертвенну людину.
Тридцять дві частини циклу пронизані цим єдиним поривом. Кожна з них поглиблює й доповнює попередню, виводить читача на "найвищі вежі духовости", нагадує заклик Івана Франка до кожного українця: "Знай, на тобі спочиває доля міліонів!" ("Великі роковини, 1898"). Цей Франків девіз поет-революціонер Ольжич формулює суворо: "Держава не твориться в будучині,/ Держава будується нині". Як поет і громадянин Олег Ольжич цих слів не зраджував, ними свідомо керувався і за них віддав своє молоде життя. Життя і творчість були в нього в повній єдности.
Катерина Білокур - український талант та гордість нашої країни.
До школи її не віддали, бо ні одягу, ні взуття не було. Відсутність початкової освіти не дозволила художниці вступити до професійних навчальних закладів. Але це не завадило її таланту.
Перші картини на стіні хати малювала вугіллям.
"Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ", - саме так сказав Пабло Пікассо, коли побачив картини письменниці.
Батьки соромилися заняття доньки, рвали і палили її малюнки. Катерина навіть хотіла втопитися у річці. Білокур застудила ноги і до кінця життя ходила з ціпком.
Прочитав її біографію, я був вражений, її сильному характеру, віру в себе та свій талант, не дивлячись на всі перешкоди, що вона подолала в своєму житті.