Объяснение:
Повість М. Коцюбинського "Дорогою ціною" присвячена життю українського народу на початку XIX ст. У повісті відтворено долю молодих людей, яка була досить типовою для того часу. Опинившись в неволі, трудове селянство, "як дикий тур, загнаний, знесилений", не бажало, одначе, скоритися з панським ярмом на шиї. Багато з них бігло з-під кріпацтва у вільні краї, зокрема за Дунай, де після зруйнування Запорозької Січі 1775 року було засновано Задунайську Січ. Але й там не було волі і спокою, бо панство ловило втікачів і, якщо не засилало до Сибіру, то "одсилало в кайданах назад, знов у неволю, на панщину". І невідомо, що було краще: загинути чи залишатися жити у знущанні.
Головні герої повісті — Остап та Соломія — кохали одне одного. Але для пана вони, як й інші кріпаки, були "товаром", тому він розлучив їх і видав заміж Соломію за свого хурмана. Пан катував нагаями дідуся Остапа, збирався забити самого Остапа за його сміливе слово. Все це спричинило до втечі.
Остап мав на меті жити поміж вільних людей, а Соломія мріяла оселитися у слободі, господарювати та піклуватися про Остапа. Цим мріям не судилося здійснитися. Остап і Соломія були не поодинокі у бажанні здобутися волі: цілими родинами бігли від кривди та знущання селяни, підтримуючи одне одного. Важким був шлях за кордон. Але й за кордоном їх не чекала бажана воля: спочатку Остапа було поранено, потім Соломія і Остап потрапили у циганське злодійське гніздо, через що Остапа забрали до в'язниці та збирались відправити назад до пана.
Соломія не уявляла собі життя без Остапа, тому хотіла визволити його. Для цього вона склала план і разом з Іваном Котигорошком спробувала відбити Остапа у турків, коли вони перевозили його через Дунай. Але ця спроба визволити Остапа закінчилася загибеллю Соломії та Івана.
Остап залишився живий. На все життя на його тілі зосталися сліди мордувань від пана, москалів, турків. Втрата Соломії була для нього втратою половини душі. Гірке, самотнє життя прожив Остап, чекаючи часу об'єднання з другою половиною себе у потойбічному світі.
Доля Остапа та Соломії вражає трагічністю й високою красою. Остап, вихований дідом у давніх традиціях вільного козацтва, усе життя не тільки мріяв про волю, але й здобув її. Дуже дорого заплатив він за бажану волю. Велике кохання покликало Соломію піти за Остапом у пошуках волі. її не спинили труднощі та небезпека. Дуже прикро, що Соломія загинула, а Остап, замість подружнього життя з нею, мав тільки спогади про своє кохання.
Знайшовши справжнього друга, можна відчути велику підтримку з його боку. Я здобуваю впевненість, що в скрутну хвилину близький друг обов’язково прийде на до . У міцній дружбі немає місця заздрості, заподіяння болю і образ. Для людей, здатних щиро дружити, не грає роль соціальний статус людини. Важливо, щоб приятель був близький за характером і розумів з півслова.
Багато хто вважає, що один в будь-якій ситуації повинен погоджуватися з вашою думкою, але це не так. У справжню дружбу бувають різні точки зору і протиріччя. Тут має місце критика, однак неприйнятно приниження. У дружбі важливо, щоб таємниці, якими ти ділишся з близькою людиною, залишалися між двома людьми. Саме вміння зберігати секрети дозволяє визначити справжнє ставлення людини.
Дружба непідвладна часу. Вона може існувати вічно. Через роки спілкування люди можуть знайти спільні теми, цікаві і захоплення для приємного проведення часу. Навіть відстань у сотні кілометрів не стає перепоною для щирого, доброго спілкування. Дружня зв’язок одна з найміцніших. Я вважаю це єдине почуття, де люди не прикидаються, а, навпаки, максимально відкриті і чесні. Знайти таку людину, перед яким не потрібно буде приховувати певні риси характеру, – безцінне. Такими людьми треба дорожити, враховуючи, що в сучасному суспільстві багато людей, які користуються іншими для досягнення власних цілей, нехтують їхніми почуттями і не поважають оточуючих.
Іноді я замислююся, що сучасне покоління неправильно трактує щирість вірної дружби. Сьогодні в число “друзів” включають численних знайомих, з якими можна лише весело провести час. Вони не прийдуть на до , не нададуть підтримку і не захочуть витрачати час на вас в складних ситуаціях.
Вірність – основна опора для справжньої дружби. Не дарма багато хто вважає, що собака – найкращий друг людини, тому що вона до кінця свого життя залишається вірною своєму господареві. Так і в дружбі між людьми не можна зраджувати близьку людину. Також важливо розуміння, вміння прощати і підтримувати. Такий я бачу справжню, міцну дружбу на роки.
Відповідь:
У літературній дискусії 1925-1928 рр. порушено важливі проблеми: бути чи не бути українській культурі (письменству) і нації повноцінними суверенними явищами у світовому контексті. Розпочав її М. Хвильовий статтею-відповіддю «Про “сатану в бочці”, або графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» («Культура і побут», 1925, 30 квітня) на виступ «Про критику і критиків у літературі» «плужанина» Г. Яковенка, який звинуватив конкурсне журі ж. «Червоний шлях» в «олімпійстві», перешкоджанні входженню молоді «від плуга та верстата» в літ-ру.
М. Хвильовий обґрунтовував потребу високого рівня розвитку літ-ри, відкидав популістське ставлення до неї, вказував на провінційщину «плужан», які обстоювали ідеї пролеткульту, «напостівства», «октябризму», живили «червону просвіту», культивували безперспективне малоросіянство. М. Хвильовий, висунувши гасло «Европа чи просвіта?», обрав перспективну, історично виправдану орієнтацію на «психологічну Європу», витлумачуючи її як «грандіозну цивілізацію», перейняту духотворчим фаустівським неспокоєм, із характерними для неї постатями «класичного типу громадянської людини».
Для втілення цієї програми М. Хвильовий пропонував власні концепції «азіятського ренесансу» та «романтики вітаїзму», що були дискредитовані вульгарно-соціологічною критикою. На підставі публікацій М. Хвильового 24 травня 1925 проведено диспут у ВУАН, присвячений шляхам розвитку укр. письменства.
Особливого розголосу набув памфлет «Апологети писаризму» М. Хвильового, опубл. 1926 у г. «Культура і побут», в якому, крім літ. проблем, висвітлено аспекти українізації та нац. життя. У 13-му розділі цього твору «Московські задрипанки» автор наголошував, що «від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Й. Сталін витлумачив цей заклик як фіз. втечу «геть від Москви»