Уважний читач розумів, що сім’я Кайдашів — не типова модель селянської родини, адже викликає закономірний осуд односельців. Проте в явищах, як змізерніння людської душі, консерватизм й відсталість селянства, письменник вбачав загрозу для української нації морального і духовного убозтва. Тож порушив цю проблему в соціально-побутовій повісті «Кайдашева сім’я», прагнучи справити на читачів моралізаторський вилив. Написано повість у річищі поетики реалізму. Ці прикмети реалізму знайшли своє втілення у творах Нечуя-Левицького. сучасний літературознавець Ростислав Міщук наголошував: «Письменник у своїх повістях 70—80-х років детально показавши змізерніння особистості, домінування Кайдашів, старосвітських батюшок й матушок переважно егоїстичних характерів, відсутність глибоких життєвих ініціатив, котрі б давали широкий простір думкам й почуттям. Оце поглинання людини побутом сприйнято було б Нечуєм-Левицьким як велика загроза людській індивідуальності». У «Кайдашевій сім’ї» письменник заговоривши не лише про занепад споконвічно високої ролі батька в українському суспільстві, не лише показавши зло, яку оселилося в людському серці і дало страшні плоди, Віктор Полтавець. Ілюстрації до повісті «Кайдашева сім’я»
лише вдався до змалювання контрастних пар літературних героїв, щоб увиразнити типові образи українських селян, а і, попри сатиричність художнього тексту, показавши, слова літературознавця Володимира Панченка, «людей, котрі не сміються», адже щирого сміху, козацького, ментального, в повісті практично немає: «Твір «населений» дуже серйозними, навіть похмурими людьми. Лише інколи пробує жартувати Лаврін, а Мотря і Кайдашиха якщо і сміються, то хіба що зі злістю. Їм не дуже до сміху, оскільки смердоті — учасники великої родинно-побутової війни, якій немає кінця».
Звісно, Нечуй-Левицький разом із художніми персонажами сміється крізь сльози, адже показує руйнування традиційних підвалин життя українського селянства, моральний занепад й духовну деградацію поневоленого народу.
У творі чітко окреслено місце подій. Семигори — не плід творчої уяви, а добро знайомий письменникові населений пункт, адже в дитинстві Івась часто гостював у родичів із цого села, знавши багатьох місцевих тіток й дядьків, неодноразово зустрічався із членами сім’ї Мазурів, котрі мешкали на кутку Солоному біля церкви і прославилися неспокійною вдачею, постійними колотнечами у родині. Сім’я Мазурів, які по-вуличному звали Кайдашами, й стала прототипом сім’ї літературних персонажів у побутово-сатиричній повісті. Запозичив із реального життя письменник і злощасний пагорб, на якому часто ламалися вози. Навіть прізвище сватів Мазурів — заможних Довбишів — зберіг, а їхню язикату дочку теж переніс у повість, змалювавши скору на розправу Мотрю, та ще і для увиразнення примхливої вдачі наділив її «серцем із перцем».
Повість «Кайдашева сім’я» не лише соціально-побутова, а і сатирична. як зауважуває літературознавець Ніна Крутікова, «комічні дії Кайдашів, зображені Нечуєм-Левицьким із теплою, співчутливою посмішкою, аби «зсередини», із самого добро знайомого й близького селянського середовища... Головне ж для письменника не «сміх зазаради сміху», а вірність життєвій правді. З серії кумедних подій виростає реальна й трагічна за своєю суттю картина життя селянства, яку потрапило із кріпосницького ярма у безвихідь нових пореформених відносин».
Слово вчить і клекоче, коле і пестить, підносить і очищає, воно може бути ковадлом і струною, кастетом і опахалом, тавром і знаменом, аналітичною лупою і монументом. Ми висловлюємо спонуку і згоду, радість і горе. Захоплення красою. Надію в молитві і в «Я тебе люблю». Слово – засіб порозуміння між людьми. Словом ми осягаємо світ – це інструмент пізнання, найцінніший дар природи. Людину і людство створило слово. Ми всі діти слова – від колискової пісні, від зародку цивілізації. Слово – ген культури, душа народу, жива пам’ять про все, що при нас і до нас було. У слові ми знаходимо свій самовияв, своє особисте «Я».Словом облаштовуємо довкілля – це робоче знаряддя і продуктивний чинник, що оцінюється в економічних вимірах, прибутками і збитками, заможністю і злиднями. Слово імпортується й іде на експорт. Слово – «ясна зброя» (М. Рильський), «зброя іскриста» (Леся Українка). Енергія атома, мирного чи злого, кориться йому, бо перед ним – слабка. Слово – це лінгвосфера Землі у локоні телерадіоефіру. Словом ми творимо світ фантастичних образів. Слово – лихе чи привітне, криве чи ласкаве, гостре чи улесливе, чорне чи красне, чесне чи нещире – є кодексом поведінки. З одного почутого слова ми розпізнаємо, хто є хто і звідки. Слово – візитна картка віку, професії, соціального стану. Країни і громадянства, рідного краю. Слово гуртує людей у народ і будує державу. Нарешті, слово охороняє культурну цілісність та інформаційний суверенітет нації від нашестя чужого слова