На узліссі, біля рову, де дідусь мій пас корову, кучеряве, як вільце, зеленіло деревце. І зайчатко, і лисичка називали його — дичка, і колись давно-давно липам скаржилось воно:— Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п’ю водичку од кринички, що прозора наче скло… Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя… Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю…Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало:— Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі!Засміялись лопухи:— Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід!Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур’янах густих вона, але в корені міцна…»Вирвав дід скрізь лопухи і сказав:— Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене,— станеш щепою у мене!І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі… Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні.От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.
Ліса семирічна дівчинка, який приснилися пригоди в підземній Країні чудес і Зазеркалье, де вона зустрілася з різноманітними казковими й фантастичними персонажами, що живуть по своїй особливій логіці й увесь час озадачивающими розумну юну викторианку. Будучи втіленням всіх дитячих викторианских чеснот: чемності, привітності, скромності, стриманості, серйозності, почуття власного достоїнства, А. одночасно зберігає в собі ту безпосередність і щиросердечну відкритість, які так цінував у своїх маленьких подругах боязкий і заїкуватий оксфордский професор математики Доджсон. Мир нонсенсу, куди попадає А., часто дратує її, дивні персонажі, з якими вона зустрічається, як правило, причепливі, дратівливі й уразливі, однак їй вистачає здорового глузду, щоб примиритися із ситуацією, зуміти перевести розмова на іншу тему, дивуючись чудності миру, що відкривається перед нею, одночасно приймати його таким, як він є. Адже незважаючи на всю його чудність і гадану нез'ясовність, у світі Чудес і Зазеркалья царює своя бездоганна логіка. Це мир, де все розуміється буквально, де метафора втрачає свого переносного значення, де між омофонами немає ніякої значеннєвої границі, у результаті чого каламбур таким навіть не відчувається, де парадокс виявляється результатом бездоганної логічної побудови. У забавних же пародійних віршах, рясно встречающихся в тексті, у знайомих по оригіналі логічних і граматичних зв'язках раптом виявляються зовсім інші, а те й просто безглузді слова. (Скажемо, замість відомих рядків: «Ти мигай, зірка нічна! / Де ти, хто ти, я не знаю» ми читаємо: «Ти мигаєш, пугач мій, / Я не знаю, що з тобою».) Математикові й логікові К. виявився дуже близький дитячий погляд на дійсність, не обтяжений культурною традицією, що створює складну систему еліпсів, умовчань, умовних побудов, історично придбаних значень, висновків, що давно втратили зв'язок зі своїми посилками. Багатозначність живої мови, той факт, що при висловленні різних суджень багато чого варто тримати в «розумі», співвідносячись із цілою системою культурних умовностей і неписаних правил, далеко не відразу, як ми бачимо із численних записів дитячих розмов «від двох до п'яти», входить у свідомість дитини. А., що перебуває на полпути від цього дитячого стану первісного хаосу, утримуваного лише вигадливою логікою, до культурно впорядкованого космосу дорослих, виявляється в результаті відкрита й першому (адже Країна чудес і Зазеркалье це всетаки саме її сон), і другому (свої судження про побачений вона вимовляє з погляду загальноприйнятих норм свого часу).
