1626 рік
Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Святої Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 рік
Указом царя Михайла Федоровича Романова, та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 рік
Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.
1667 рік
Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (саме таку назву дано українським книжкам) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 рік
Після Люблінської унії, гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 рік
Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 рік
Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1689 рік
Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу:
«... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...».
Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах.
«Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 рік
Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 рік
Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 рік
Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1709 рік
Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви.
Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших.
Саме вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України».
(І. Огієнко. «Українська культура»)
1713 рік
Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий б завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 рік
Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было».
20 грудня 1720 року
Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб: «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 рік
Наказ про цензурування українських книжок.
Пишно займались багрянії зорі
Колись навесні,
Любо лилися в пташиному хорі
Лісні голосні;
Грала промінням, ясним самоцвітом
Порання роса,
І усміхалась весняним привітом
Натури краса.
Гордо палала троянда розкішна,
Найкраща з квіток,-
Барвою й пахом вродливиця пишна
Красила садок.
А соловейко троянді вродливій
Так любо співав,
Голосом дивним співець чарівливий
Садки розвивав;
Слав до вечірньої зорі прощання,
Що гасла вгорі,
Ще ж голосніше співав на вітання
Поранній зорі...
Вже пролетів, немов пташка зальотна,
Весняний той час, —
Осінь холодная, осінь вільготна
Панує у нас.
Тихо спускається нічка осіння, —
Година сумна;
Місяць холоднеє кида проміння;
Здалека луна
Пугача віщого крик — гук єдиний;
Діброва німа.
Де ж соловейко? де ж спів солов'їний?
Ох, де ж він? Нема!
В вирій полинув, де вічная весна,
Натхненний співець.
Вічно красув там рожа чудесна,
Там теплий вітрець;
Глухо і смутно кругом на просторі.
Мій гаю сумний!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе й край рідний.
Тиша така тепер всюди панує.
Лиш в листі сухім
Вітер зітха, мов дріада сумує,
Із жалем глухим.
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!
І розлягалась би завжди по гаю
Ясна-голосна
Пісня, й розквітла б у рідному краю
Новая весна.
Та хоч би й крила мені солов'їні,
І воля своя, —
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя!
(1889)
Відповідь:
"Зажурилаь Україна" і "Та, ой, як крикнув же козак Сірко" - це народні пісні одного жанру. Це історична пісня. Цікаво, що обидві ці пісні вперше записали в Дніпропетровській області. Вони об"єднані однією темою - боротьби козаків з турецько-татарськими нападниками. Мета цих творів також одна: пригадати історичні події часів козаччини, вшанувати пам"ять про минуле, згадати історичних героїв і звичайних людей, які присвятили своє життя служінню народу та Батьківщині.
Пояснення: