Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії, в сім’ї сільського священика.
У 7 років віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі.
У 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік.
Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем.
1861 року вступає до Київської духовної академії.
1865 року закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця.
Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати.
З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів.
Потрапляє під таємний нагляд жандармерії.
1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці.
До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях.
Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року.
Іван добробут – молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним лицем, онук діда савки. петро колодуб – капітан, герой радянського союзу, людина безстрашна і невтомна, хоч на вид такий і маленький, і не дуже неначебто й здоровий. з любого пекла виходить переможцем. до війни був садівником. садив колгоспні сади, співав пісень, дівчаток любив та, мабуть, що й усе. дід платон півторак – , перевізник через десну. дід савко – , перевізник через десну. було йому літ сімдесят чи, може, й більше. він був маленький, з підстриженою борідкою. був би він схожий на миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору сверт не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. борис троянда – один з відступаючих через десну. левко півторак – полковник, син платона півторака. видатний воїн зі слів діда платона. демид – син савка, його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить.
Іван добробут – молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним лицем, онук діда савки. петро колодуб – капітан, герой радянського союзу, людина безстрашна і невтомна, хоч на вид такий і маленький, і не дуже неначебто й здоровий. з любого пекла виходить переможцем. до війни був садівником. садив колгоспні сади, співав пісень, дівчаток любив та, мабуть, що й усе. дід платон півторак – , перевізник через десну. дід савко – , перевізник через десну. було йому літ сімдесят чи, може, й більше. він був маленький, з підстриженою борідкою. був би він схожий на миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору сверт не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. борис троянда – один з відступаючих через десну. левко півторак – полковник, син платона півторака. видатний воїн зі слів діда платона. демид – син савка, його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить.
Объяснение:
Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії, в сім’ї сільського священика.
У 7 років віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі.
У 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік.
Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем.
1861 року вступає до Київської духовної академії.
1865 року закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця.
Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати.
З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів.
Потрапляє під таємний нагляд жандармерії.
1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці.
До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях.
Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року.