Мико́ла Олексі́йович Лука́ш (19 грудня 1919, Кролевець — 29 серпня 1988, Київ) — український перекладач, мовознавець і поліглот.
Миколі Лукашу, першому в Україні, вдалося перекласти «Фауста». За його переклад українською мовою бралися Іван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул, але подужати всю поему Ґете ніхто не зміг — далі першої частини жоден із них не просунувся. Микола Лукаш працював над ним 18 років. А «Бал в опері» Юліана Тувіма, поему, що сатирично зобразила польське суспільство, взагалі вважали за твір, який годі перекласти, а Лукашу й це вдалося!
У другому томі мемуарів «Наш Лукаш» Дмитро Павличко згадує:
У ті роки Лукашевого «Фауста» читала вся інтелектуальна Україна. Тувім українською мовою звучав краще, ніж в оригіналі. Лукаш використав таке несподіване лексичне багатство нашої мови, так гнучко та слухняно йшла за його рукою могутня плеяда тувімівських метафор, така іронія виблискувала з кожного речення перекладу, що я був зачарований тим усім. Лукашева мова — як небеса, побачені в телескоп. Міріади слів, які год гати простим оком, виступають у його мові зі своїм глибинним світлом.
Крім того, М. Лукаш переклав українською мовою «Мадам Боварі» Флобера, лірику Шіллера, «Декамерон» Бокаччо та багато іншого.
Загалом Микола Лукаш знав 20 мов, з яких вільно перекладав, і був одним з небагатьох перекладачів, які працювали з оригінальним текстом, а не з проміжним перекладом
російськоб
цікавий факт :
Перекладач Микола Лукаш підібрав 286 синонімів до слова "повія"
«Найбільшою мрією стало самому що-то посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму».
«Закутаний в хустку, кінці якого пущено під пахви, з закачаними довгими рукавами і підлогами, в личаках, намотаних до колін, був схожий на дівчину, а ще більше на якесь прояв, ніби він і не чоловічої статі. Очі швидкі. Руки спритні».
«Малий? Нехай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше, ніж я!».
«Але і ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи в гилку».
«Ніколи не мав вільної хвилини: гнали на панщину, і він йшов, як не з косою, то з ціпом,- косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував в лісі дубки, кленочки, яворкі і тикав їх, де було місце: навколо будинку, край вулиці, біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на полі. Коли втомлений, розтирав снігом руки та обличчя - вони горіли як жар. Ще й не пахло нирками, готував живці, ховаючи їх у погребі. А з теплом ощипывал дички. Хто просив, нікому не відмовляв».
«Викопані і пересаджені їм деревця не сохли. ...Прищепи його приймалися, так як він не щеплял на вербі груші».
«І все село сверялось за нього. Люди пам'ятали, як він посіяв рано - і вродило, як посіяв пізніше - і теж вродило. А коли викликав хмари і накликав дощ, ніхто не коливався: він не що-небудь - мудрець, Планетник...». «Не було такої роботи, яку не подужав б або якої цурався б. На його дворі не залежувався не те що гній, а і синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносив камінчики.. Наковував жерна, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла отелитися, звали і допомагав корові. Лікував коней, які хромали. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки і сопілки. Одного тільки цурався - не вступав до корчми, відмовляючись від могорыча: “Мені так весело”».