будь ласка поставить план по тексту. Якось уранці Сашко виглянув у вікно й побачив, що на дорозі вже не гурчать натужно вантажівки з буряками. Тільки коли-не-коли проторохкотить яка порожняком і лінькувато відбіжать до дворів обважнілі за літо кури, що шукають собі всяку поживу.
І городину всю вже позбирали. Тільки картоплиння та гарбузове гудиння полишилося маленькими острівцями серед незвично чорної землі. І сонечко стало ніби трохи лінькувате — і сходить пізніше, і гріє начеб неохоче: І дощі стали частіше перепадати.
— От і на зиму йдеться,— сказав батько матері.— Треба б навідатися до діда Степана. Збігло літо, а ми за роботою до нього ні разу й не вибралися. Добре, що сьогодні неділя.
— Тату, візьми мене з собою,— попрохав Сашко.
— А як же я без тебе? Візьму. Ти ж у нас завжди за першого помічника.
Сіли вони вдвох у машину і хутко помчали за село, за високу гору серед спорожнілих, занімілих піль. Там, біля тихої річки із задумливими вербами, притулився до лісу колгоспний сад.
Спинилися біля дерев'яних воріт, батько посигналив, а Сашко виліз із кабіни й вистрибом помчав до воріт. Він скучив за дідом і радів, що його побачить.
Назустріч йому з-під багряних яблуневих крон виступив дід Степан — високий, усміхнений, з білою, аж до грудей, бородою. І такий добрий, лагідний, такий спокійний, як оця річка біля саду.
— А підріс же ти, як з води,— мовив дід після привітань, скуйовдив Сашкового чуба й пригорнув онука: — Скоро, голубе, будеш зовсім козаком.
Підійшов батько, поцілувався з дідом і спитав:
— То чи добре яблука вродили?
— А вродили. І рясно, і великі, наче кавуни.
І вони втрьох пішли в сад.
У прохолодній тиші чутно, як шелестить під ногами жухла трава і гупають об землю яблука.
— Он антонівка яка налилася,— показує дід на крислате дерево. На ньому поміж листя, гнучи долу гілля, висять великі жовті яблука.
Сашко зірвав одне й підніс його проти сонця.
Запахуще яблуко просвічувалося. Видно було навіть зернятка всередині і тінь його пальців з другого боку.
— Вже час їх і зривати,— сказав дід,— бо скоро вдарять морози, а там не зоглядишся, як і сніг випаде.
І Сашкові уявилося, як тихо висівається на зчорнілі, присмирнілі поля і дерева перший сніг, як густа біла пороша вкриває все навкруг і сад засинає на зиму, немов ведмідь. А поміж дерев скрадаються, сторожко пантруючи на всі боки, довговухі зайці, яких привела сюди з лісу цікавість. Може, й лисиця протягне тут по глибокому снігу свій пухнастий хвіст.
— Дивися, онуче, яка щедра наша земля,— відриває його від уявленої картини дід Степан.— Усе, що хочеш, чого душа забажає, на ній родить. Щасливі ми, бо живемо на такій землі.
А й справді, думає Сашко, щедра земля! Як його мама. І нікого не обійде тією щедрістю. Він примружив очі й спробував уявити все, що родить земля: яблука, груші, картоплю, сливи, помідори, буряки, абрикоси, кавуни, смородину, полуниці... Хіба все одразу й згадаєш!
Коли виходили з саду, дід простягнув Сашкові кілька антонівок:
— Почастуєш своїх друзів. Ви ж прийдете на поміч, як збиратимем яблука?
— Ти ще й питаєш, діду! Прийдемо всією вулицею. Хто ж може відмовитися збирати яблука?!
Коли вони від'їжджали, біля воріт іще довго стояв дід Степан. Він думав про щось тільки йому відоме і тихо всміхався в розкошлану вітром білу бороду. А позаду діда врочистий сад наслуховував, як десь здалеку наближається до нього дощ. Тулилася до дерев уже притихла на зиму, ніби аж соннувата, річка. Вона, мабуть, теж думала про недалекі сніги й морози.
В кабіні пахли, мов подих осіннього саду, великі жовті антонівки. А зобабіч дороги бігли назустріч машині прив'ялі або присохлі трави.
Над полями подавали хрипкі голоси заклопотані галки.
І Сашкові подумалося: мабуть, усе на світі знає, що скоро прийде зима, що осінь кожного ранку вже виглядає її. Якогось дня вони, нарешті, зустрінуться там, у тихому саду біля річки й лісу. І зима подякує осені за її щедрі плоди. А потім аж до весни стерегтиме, щоб ніхто не сполохав сон стомленої землі...
Всеволод был братом Игоря и сыном великого Святослава. Он, не думая ни секунды, откликнулся на призыв своего брата, Игоря, отправиться на защиту земель русских. Он отправился на войну вместе с братом, чтобы не только защитить свои земли и людей, но и добыть себе воинской славы. Это говорит о его честности и храбрости, о его большой отваге и любви к брату. Он говорит, что они с Игорем оба дети Святослава и должны друг другу, быть для друг друга оплотом в таком тяжком деле, как война. Он собрал свою дружину, потому что считал себя защитником земли русской и понимал, что кроме них никто не станет защищать их земли.
Всеволод не только был смелым и верным братом и другом, он был хорошим военачальником, так как брату победить в первой битве. Его дружина его уважала и слушалась, потому что он первый шел в бой и старался показать пример того, как воюют настоящие мужчины. Автор показывает Всеволода не только как человека бесстрашного, но, даже, как отчаянного. Он показывает сцену, где Всеволод бьется с врагами, забыв обо всем на свете, забыв о своей жене, забыв даже о своей жизни. И именно эта его черта продержаться достаточно долго, потому что его боятся половцы и нападают только большой толпой. Всеволод был очень привязан к брату и считал своим долгом ему в походе, поддерживать его в трудной битве, поэтому, когда Всеволод погибает, Игорю приходится очень туго Всеволода и его храброй дружины поддерживала дух не только всей армии, но и самого Игоря, который глубоко уважал и полагался на брата.
Автор превозносит таланты и качества Всеволода, называет его смелым и храбрым, это естественно, потому что на войну могут пойти и побеждать только храбрые люди, такие как Всеволод. Он не жалел своей жизни и жизни своих людей для того, чтобы оградить свои земли от набегов, завоевать богатство и обеспечить безопасность родных земель.