Объяснение:
Часто я повертаюся думками до комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», у якій автор піднімає дуже важливу проблему національної само ідентифікації особистості, що надзвичайно актуальна й до сьогодні, хоч на порозі двадцята річниця незалежності України. Паралелі-паралелі…Головний герой комедії – Мина Маркевич Мазайло – збирається змінити прізвище. Здавалося б, ця подія зовсім незначна і не варта уваги, особливо враховуючи, що в 20-ті роки таке явище було широко розповсюдженим. То чому ж автор присвячує цій події цілу п’єсу?Ще Шекспір зауважив у своїй п’єсі «Ромео і Джульєтта»: «Що важить ймення? Пахощі троянди не змінити, як її не називай…» Й справді, ім’я людини мало чого важить, головне – це її суть, і саме сутності своїх героїв Микола Куліш приділяє найбільшу увагу, саме в ній він безпомилково вбачає проблему, яка лише поглибилася через роки.То ж розглянемо деякі образи героїв п’єси, їх характери. Особливо легко можна побачити якими вони є, розглянувши їх ставлення до рідної мови та свого прізвища. Чи не нагадають вони нам кого з нинішнього істеблішменту чи, навіть, сусідів по сходовому майданчику?Для початку візьмемо, наприклад, сина Мини Мокія або, як його часто називають у творі – Моку.На перший погляд, цей хлопець патріот: він обожнює свою рідну мову, наполягає на тому, щоб його сім’я повернула їхньому прізвищу втрачену з поколіннями його частинку «Квач». Він навіть українізував подругу своєї сестри – Улю.Але, придивившись пильніше, ми можемо зрозуміти, що перше враження хибне. Самі аргументи Моки стосовно того, чому Уля має українізуватися, є доволі дивними.Пригадаймо, що для нього означає бути українцем: «Прізвище українське, індекси українські: очі, рот, стан – все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?».Отже, для Моки українець – це прізвище та параметри тіла.Так, звичайно, любов до мови це важливо, але нестримна лють, яка виникла у Мокія при вигляді шаровар, характеризує його не з найкращого боку. Адже використання мови й одночасне з тим нехтування історією та традиціями рідного народу навряд чи є чеснотою.Для Мотрони – сестри Мини – українська мова є чимось сороміцьким, меншовартісним і тому огидним. Прізвище брата їй здається ознакою мужицтва.Змінити прізвище для неї така ж звичайна справа, як, наприклад, надіти інший капелюшок. ЇЇ слова: «Треба буде і собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва – це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер. От, наприклад, Мєталова-Темброва – зовсім інша річ…»А що говорити про Мазайлиху та Рину – дочку Мини? Вони сприймають українську мову та своє українське прізвище, як і голова сім’ї. Для них їх прізвище – це поєднання букв в обридле їм слово, довга закарлючка, що заважає їм жити достойними членами суспільства.Уля. Для мене це збита з пантелику дитина, яких багато. Вона є чудовою моделлю не лише тогочасної молоді. Ні про яку мову, прізвище чи ще щось подібне вона ніколи не замислювалась. У цьому просто не було потреби. Але ось Мокій показав їй нову цікаву забаву – «українська мова», і вона радо прийняла її. Та й чого б їй не сподобалося те, що може стати спільним хобі для неї та хлопця-красеня?«Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете…Що там українкою. Ви станете…більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас…».Є в п’єсі ще пара другорядних, але від того не менш яскравих персонажів – комсомольці Тертика і Губа.Ці юнаки активно впроваджують наказ партії – українізують все і всіх.Це, звичайно, схвально. Але, як на мене, коли партія накаже душити голодом чи відстрілювати тих самих українців, саме такі як Тертика і Губа робитимуть це з не меншим завзяттям, адже «партія сказала, значить треба. Партія поганого не накаже».Ну й, нарешті, Мина. Мина Маркевич дрібний чиновник з управління «Донвугілля». Він вважає, що в подальшому просуванні кар’єрною драбиною йому заважає тільки його українське походження. Заради кар’єри він готовий на все, а йому не потрібно ні красти, ні підставляти ближнього, ні вбивати… Ні, потрібно лише зректися свого роду. І, Мина радо це робить, змінюючи своє прізвище.Нажаль, Мина Мазайло, а тепер вже Мина Мазєнін, виявився не тільки пристосуванцем, але й дурнем.Чоловік не врахував, що живе в роки українізації, і його дії суперечать новій політиці партії. Чи, може, й здоровому глузду?!Яка іронія: газетний допис про його звільнення з посади було розміщено під інформацією про зміну прізвища.«За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат «Донвугілля», звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М.М. Мазайла-Мазєніна». Вийшло, що без роботи залишився не тільки Мазайло, а й Мазєнін…Тож сутність усіх героїв п’єси це – пристосуванство й неповага до свого минулого (Уля виняток. Цю дівчину можна вважати графином, поки що порожнім, нічим не наповненим).То над чим же сміється Микола Куліш? Адже ситуація доволі сумна…Думаю, в нього просто істерика.А історія все повторюється… тільки зараз уже як фарс!
Щоб було зрозуміліше, спочатку наведу цитати з твору:
"Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: "Гут… кіндер… гут". А коли німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці."
"І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок."
Звідси видно, що німець був для них дивним і незрозумілим полоненим. Їм було цікаво з ним, але вони зовсім не поважали ні його самого, ні його праці. Вони руйнували все, що робив чоловік. Це можна пояснити багатьма причинами. Полонений прийшов як ворог у їх країну. Якщо ще у цих дітей загинули батьки, то це ще підсилювало негатив. Але вони були дітьми - їм цікаво все нове, їм хотілося уваги, їх тягнуло на пригоди.
Однак видно, що вони не тільки знущалися з нього та його праці, насміхалися, завдавали болю, адже, коли пройшли роки, вони запам'ятали цього чоловіка, запам'ятали нагідки, які символізували біль та розпач полоненого, запам'ятали фотографію його дітей...і десь глибоко всередині їх мучила совість, адже їм здавалося, що саме їх Фрідріхові діти питають, де їхній тато.