Безперечно, образ Прометея — символ народної сили, що не вмирає, образ орла — символ російського самодержавства, що веде загарбницьку війну. Власне, з цих двох символів і розвиваються дві взаємопов'язані й протиставлювані теми. Кожний з образів яскраво вимальовується через протиставлення один одному, зокрема, жорстокість одного (орла) і живучість іншого (Прометея).
Переосмислення власної назви Прометей — імені міфологічного героя — бога-борця,— поет веде далі: через приховане порівняння з'єднує єдиним поетичним смислом зі словами «душа наша», «воля», а в кінці вступної частини зі словом «Бог» як визначення найвищої народної справедливості, що образно формулюють духовний світ народу. Отже, у власній назві Прометей здійснюється узагальнення сили волелюбного народного духу, який протиставляється безсиллю царя і царизму.
Объяснение:
Твори Володимира Дрозда після своєї появи завжди отримували полярні оцінки: хтось їх критикував, пропонував "кинути написане в темний куток", хтось знаходив в них щось оригінальне й неповторне. Причину такого ставлення до своєї творчості письменник пояснив сам: "Не хочу бути таким, як усі".
Оповідання "Білий кінь Шептало" з’явилося у 1965 році. Сумнозвісні часи іастою", які вимагали від кожного бути таким, як усі. Тогочасні радянські кришки не дали схвального відгуку на твір, бо в ньому письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві, яка гостро стояла і у тогочасномуРадянському Союзі, де народилося прислів’я: ""Сірі" починають і виграють". Відрізнятися від інших було і небезпечно, і безглуздо. Чесних поетів змушували замовкати — процвітали пристосуванці. Найрозповсюдженішою формою протесту проти режиму був шепіт незадоволення на численних кухнях країни. Панував тоталітаризм.
На початку своєї літературної діяльності Володимир Дрозд написав: "Завдання новітньої літератури нашої — формувати, пробуджувати духовне багатство індивідуальності, яка могла б протистояти будь-якому зовнішньому тискові". Саме цю проблему формування особистості в умовах тоталітарної системи, проблему підневільного становища людини поклав письменник в основу оповідання "Білий кінь Шептало". Темою твору стала алегорична розповідь про те, що може стати ся з людиною, якщо вона не використовує свого шансу бути вільною і стає покірною.
Оповідання "Білий кінь Шептало" з’явилося 1965 року, а в 1967 р. Дрозд написав продовження — оповідання "Кінь Шептало на молочарні". Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами, хоча у свій час отри мали несхвальні відгуки критики.
Дивіться також
"Білий кінь Шептало" (повний текст)
"Білий кінь Шептало" (скорочено)
Визначте ідею твору (та інші запитання)
Біографія Володимира Дрозда
Центральним образом твору є кінь Шептало. Він молодий, гарний, гордий, з густою гривою та сильними стрункими ногами. Його горда крута шия, впевнена хода звертали на себе увагу, підкреслюючи незалежний характер.
Конюх Степан довіряв йому гнати на водопій інших коней — сірих, вороних і гнідих. І Шептало гордовито виконував це доручення.
Білий кінь працює в одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу. Інколи йому доводиться зазнавати ударів батогом від конюха Степана та хлопця-підпасича.
Предки білого красеня були цирковими — "гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями і, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи". Він же виконує нестерпно принизливу для нього роботу, яка не має жодного відношення ані до краси, ані до мистецтва. Найкращі спогади коня пов’язані з дитинством, коли лошам-стригунцем весело бігав із матір’ю по квітучих луках, слухаючи її розповіді про дідів-прадідів. А потім з’явились люди, "зло мили" його, молодого і гордого, примусивши працювати на себе.
Шептало давно зрозумів, що треба лише вдавати "покірного і роботящого", "розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним", аніж бути скореним насправді. Обдуривши таким чином людей, білий кінь потроху здобував "щось від самостійності, від волі". Це були незначні, з точки зору людей, вчинки, але для коня — справжні перемоги: то він рухався осторонь від інших — сірих, вороних, гнідих коней, то сповільнював ходу і тягнувся до соковитої конюшини, коли табун покірно тримався укупі. Одна думка постійно не давала йому спокою: чому це він, білий, породистий, розумний і волелюбний, має коритися рабській долі, зазнавати принижень, побоїв за жмутик сіна і короткий відпочинок у теплій стайні? Коня "повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай".
Колись хлопчисько-підпасич своїми чіпкими руками пригнув голову білого коня й владно потягнув на себе. Шептало спершу ступнув кілька кроків і раптом болісно, "як ніколи досі, відчув свою неволю". Хлопчаче "но-но", поблажливий зверхній дотик роздратували Шептала — його пересмикнуло, з нечуваною силою "він шарпонувся, вирвав кінець повода, диво звівся на задні ноги", його очі стріляли в цю мить страшними кривавими іскрами.