ответ: Як у творі автор називає Федька? (мужиченя, паршивець, одурілий хлопець, шибеник, мурло репане, нещастячко, сибіряка, халамидо, ідоляко, люципере. Халамидник - бешкетник)
Федька називають усі халамидником. Чому? Як ви розумієте значення цього слова? (Бешкетник, витівник)
Як про Федька говорять ображені ним хлопці? (« Халамидро! Босявка! Зараза!»)
А як мати називає сина? (Сибіряка). Чому? (Федько мужньо тримається, коли його карають, ніколи не проситься і не плаче).
Про які риси характеру свідчить така поведінка Федька? (Федько мужній, сильний, терплячий, правдивий, міг би відбрехатися, але не любить брехати, не видає товаришів).
Як до таких рис сина ставиться батько, а як – мати? (Батько позитивно, схвально. «Вибивши «сибіряку», батько вийма з кишені дві або три копійки й дає йому: – То тобі за те, а це за те, що правду говориш…» Мати не схвалює поведінку сина: «Так-так, потурай йому, давай йому гроші, давай. Він навмисне робитиме бешкет, щоб правду сказати..» )
Зачитайте, чому Толя хотів піти на річку? («Толі страшенно хотілося подивитись, як Федько буде стрибати з крижини на крижину. Він пострибає і, розуміється, злякається й почне плакати; його знімуть із криги, а всі потім будуть із його сміятися. Хай не задається»?)
Як характеризує Толю таке його бажання: (Толя злий, підлий, непорядний)
Передайте засобами акторської майстерності , як Толя підбурює Федька вийти на лід. («- Нізащо не зробиш! – сказав Толя Федькові, киваючи на річку». «-Ану, спробуй! – знову сказав Толя. – Ти ж хвалився, що будеш їздити на крижинах. Ану!» - «А Толя бачив, як у Федька навіть губи побіліли, а очі стали такі чудні, гострі, коли він вдивлявся в кригу. Ага! Мабуть, боїться».
Толя так пояснив емоційний стан Федька. А як ви його поясните? (Федько розуміє небезпеку виходу на кригу, але він сповнений рішучості це зробити).
Передайте засобами акторської майстерності ,як автор передає крайнє хвилювання і напругу Федька, який виходить на кригу. «- Тільки ви мовчіть… – тенором сказав усім Федько. - А то як побачать, що я хочу переходити на той бік, то не пустять… - Ну, гляди ж! – промовив він до Толі якимсь чудним голосом і пішов просто на кригу». (Автор передає хвилювання хлопчика через тон голосу - «тенором сказав», «чудним голосом»).
Федько, ризикуючи життям, рятує Толю. Як Толя віддячив своєму рятівнику? (Залишив у смертельній небезпеці. Не подав Толі палицю).
То чому ж він, дійсно, не провів якесь більш ретельне розслідування, не розпитав у свідків, що відбувалося на кризі? (Він же пан, і не в панських звичках турбуватися про долю бідняків. Він почув те, що хотів почути. А доля Федька йому байдужа).
Чому Федько сказав неправду батькові Толі. (Федько дуже добрий, співчутливий хлопчик; від природи правдивий, він збрехав батькові Толі, щоб врятувати хлопця від покарання).
Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського району на Вінничині в незаможній родині. Його дід Дем’ян був невільником пана Кочубея, котрий володів подільською землею. Надзвичайно обдарований і працьовитий він здобув собі славу великого умільця. Якось пан
замовив майстрові виготовити дві фігури апостолів – Петра й Павла. Дем’ян вистругав з дерева двох могутніх молодих бороданів. Глянувши на них, відразу можна було сказати, що їм приємно було тримати в руках не тільки книгу, а й
ключі від раю. Фігури поставили перед входом до маєтку. Коли про це довідали
ся люди, то приходили подивитися на святих. І відразу пізнавали в них двох красивих дідів з рідного села. Тому й ходили туди не один раз, щоб надивитись на них. Та пан не заплатив майстрові і тоді ображений Дем’ян повантажив апостолів на віз, у власному обійсті порізав їх на дрова, хоча й жаль було надзвичайно своєї праці. Так же старався – усю душу в них вклав.
Дем’ян Стельмах втілював у собі найкращі риси українського народу: мудрість, багатогранну обдарованість, винахідливість, працелюбність, волелюбність, доброзичливість, щедрість, закоханість у красне слово і пісню.
Дем’ян завжди з охотою підтримував інтерес онука до природи завжди дбав, щоб у малого зростала шаноба до праці на землі, завжди дотримувався даного слова. Онук слухав уважно і особливо радів, коли дідусь викривляючи великі напатлані брови, обіцяв зробити малому вітряка, на вершечку якого розправить крила й гордо підніме голову молодий лебідь.
А що вже говорити про Михайликову бабусю! Скільки її руки ділечка переробили. Кревно уболівали за деревами в саду, розмовляла з ними наодинці, як з близькими рідними; хлопчикові іноді здавалося, що старенька молиться за кожну вишеньку, яблуню, грушу, сливу.
Батько письменника - Панас Дем’янович - в період російсько-японської війни був нагороджений Георгієвським хрестом за проявлений героїзм.
Спливе за водою більше ніж півстоліття; виступаючи в березні 1962 року в Одеському університеті, Михайло Панасович скаже:
“Я не соромлюсь а горджусь тим що в мене прості трудівники землі виступають мислителями, бо той, хто щодня встає раніше сонця, працює під сонцем, біля жита-пшениці і меду і нас годує своїм добрим хлібом, не може не бути філософом. Зокрема таким філософом був в мій батько”.
Краще в нього – від неньки Трепетна любов до природи, до праці, уважність, гостинність, щедрість. “Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні , перед людяністю, скромністю, і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу, голову. Не наю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних. Потрісканих рук.”
Михайло Стельмах дійсно народився в селі Дяківці на Віннічині. Але до восьми років мешкав в Одесі на Херсонській вулиці. У двадцяті роки Стельмахи виїхали з Одеси.
Чарівна природа рідного Прибужжя і невмируща народна пісня найбільше запали в серце вразливого хлопчика, сколихнули його найніжніші струни.
Михайлик самотужки навчився читати і писати. Вже тоді хлопчик збагнув, що книжка – неоцінений скарб, і вся його дитяча винахідливість була спрямована на те, щоб здобути книжку, познайомитися з чародійним друкованим словом.
В 1921 році хлопчик пішок до школи. Його відразу взяли в другий клас. Жити і вчитися було важко. Йшла громадянська війна. У Стельмахів на свю родину були одні чоботи. І Панас Дем’янович у зимову хвищу мусив носити Михайлика до школи на руках.
По закніченні початкової сільської школи Стельмах вступає в школу колгоспної молоді. В 1928 році він очолює в Дякійвському колгоспі бригаду з колишніх наймитів. Від світанку до вечора він працює в полі, а потім допізна засиджується над книжками – студіює агрономію. Проте все владнішим стає бажання бути вчителем. Спершу Михайло навчається в Вінницькому педагогічному технікумі потім в педагогічному інституті.
Через те, що батько був нагороджений Георгієвським хрестом, Стельмаха виключили з комсомолу. Але справедливість була відновлена в 1933 бідняцький син перший в Дяківцях закінчив Вінницький педагогічний інститут.
Дві зими Стельмах учителював в школах рідного Поділля. Перші поезії надрукував в 1936 році.
В 1941 році вийшла в світ перша збірка поезій “Добрий ранок.”
Другу світову війну рядовий Михайло Стельмах зустрів під Полоцьком на білоруській землі. Все пережите у дні війни через багато років відтворить він у романах “Правда і кривда” та “Дума про тебе”.