Чи подобається вам знайомитися у трамваях? Багато з вас, напевно, дадуть відповідь: ні, не подобається. А от я із задоволенням познайомився із Катрусею саме у трамваї. Знайомство це не було звичайним. До появи Катрусі у вагоні мене не було поруч, але завдяки тому, що була холодна осіння пора і вікна трамвая запотіли, Катруся вирішила розважитися. Вона намалювала пальцем на віконному склі хлопчика і навіть подарувала йому кумедні окуляри. Цим хлопчиком був я, у мене вже було ім'я — Ха-еФ. Зрозуміло, що мені не хотілося розлучатися з дівчинкою. Коли Катруся вийшла з трамвая, я попрямував за нею. Звісно, дівчинка здивувалась, що в житті трапляються такі пригоди, коли малюнок раптом оживає. Ми стали друзями і уклали угоду, що я поселяюся в її альбомі малюнків і допомагатиму їй. Щоправда, потім, коли настав час йти на урок і показувати вчителеві малювання альбом, Катруся збентежилась. Непоказний хлопчик на альбомному папері не був передбачений класним або домашнім завданням, і вчитель, певно, не схвалив би появу такого малюнка. Але я рішуче відмовився залишати альбом. Коли вчитель побачив мене, він здивувався, поставив поруч зі мною знак питання: мов, що це за дитячі пустощі? Ми вирішили з Катрусею обміркувати, де мені жити і в чому можу бути їй корисним. — Знаєш, Катрусю, — запропонував я, — я зможу оселитися на будь-якій книжковій сторінці і, переходячи з однієї сторінки на іншу, дізнаватимуся про зміст книжки і переказуватиму тобі. — А уявляєш, Ха-еФчику, скільки нам задають читати на уроках літератури? Чи під силу буде тобі таке навантаження? Адже ти все ж таки набагато менший од мене, — відповіла Катруся. — Мені ні для чого бути великим, — відповів я, — хоча і це для мене неважко. А ще я можу писати твори за прочитаними книжками, причому твоїм почерком. Погоджуйся на мою пропозицію! Минав час, я справно виконував свої обов'язки. Вчителька не могла нахвалитися начитаністю Катрусі. У класі, де вона навчалася, усі теж були здивовані: і коли вона все читати встигає? Зверталися навіть із проханням поділитися секретом. Але що могла відповісти Катруся? Якби вона розповіла однокласникам, що вчитися їй допомагає якийсь намальований хлопчисько, з неї почали б сміятися. З іншого боку, Катруся розуміла, що читати книжки і писати твори повинна сама. Насправді вона не докладала жодних зусиль і обманювала і вчителів, і однокласників. Одного разу Катруся сказала мені: — А давай-но, Ха-еФчику, я сама тобі читатиму. Мені стаю цікаво, як це вийде у Катрусі. Але дівчинка так захопилася читанням, що вже не йшлося про те, щоб я її підміняв у цьому. Вирішила Катруся довести, що і твори пише не гірше за мене. Звісно, ми з Катрусею не розлучилися. Одного разу, напередодні Нового року, батьки з Катрусею прикрашати її кімнату, і Катруся намалювала мене фарбою на віконному склі. — Живи поки що тут, — сказала вона, — а там побачимо.
Маленький хлопчик фігурка спочатку залишився у класі Ганнусі, а потім час від часу так само допомагав школярам та мандрував цілим світом. Одного разу Ганнуся намалювала йому до пари чарівну дівчинку фігурку. З першого погляду вона припала до серця Ха-еФу. Ганнуся не знала, як назвати свою крихітку, і тоді хлопчик фігурка вигадав дзвінке ім"я Ді-Фа. Ді-Фа була дуже вродливою і розумною. Тому з самого початку хлопчик та дівчинка фігурки дуже потоваришували! Вони разом читали книжки, що приносила додому Ганнуся, та допомагали їй з домашнім завдання. А іноді вони мандрують разом до інших школярів і допомагають найстараннішим з них.
Цим хлопчиком був я, у мене вже було ім'я — Ха-еФ. Зрозуміло, що мені не хотілося розлучатися з дівчинкою. Коли Катруся вийшла з трамвая, я попрямував за нею. Звісно, дівчинка здивувалась, що в житті трапляються такі пригоди, коли малюнок раптом оживає. Ми стали друзями і уклали угоду, що я поселяюся в її альбомі малюнків і допомагатиму їй. Щоправда, потім, коли настав час йти на урок і показувати вчителеві малювання альбом, Катруся збентежилась. Непоказний хлопчик на альбомному папері не був передбачений класним або домашнім завданням, і вчитель, певно, не схвалив би появу такого малюнка. Але я рішуче відмовився залишати альбом. Коли вчитель побачив мене, він здивувався, поставив поруч зі мною знак питання: мов, що це за дитячі пустощі? Ми вирішили з Катрусею обміркувати, де мені жити і в чому можу бути їй корисним.
— Знаєш, Катрусю, — запропонував я, — я зможу оселитися на будь-якій книжковій сторінці і, переходячи з однієї сторінки на іншу, дізнаватимуся про зміст книжки і переказуватиму тобі.
— А уявляєш, Ха-еФчику, скільки нам задають читати на уроках літератури? Чи під силу буде тобі таке навантаження? Адже ти все ж таки набагато менший од мене, — відповіла Катруся.
— Мені ні для чого бути великим, — відповів я, — хоча і це для мене неважко. А ще я можу писати твори за прочитаними книжками, причому твоїм почерком. Погоджуйся на мою пропозицію!
Минав час, я справно виконував свої обов'язки. Вчителька не могла нахвалитися начитаністю Катрусі. У класі, де вона навчалася, усі теж були здивовані: і коли вона все читати встигає? Зверталися навіть із проханням поділитися секретом. Але що могла відповісти Катруся? Якби вона розповіла однокласникам, що вчитися їй допомагає якийсь намальований хлопчисько, з неї почали б сміятися. З іншого боку, Катруся розуміла, що читати книжки і писати твори повинна сама.
Насправді вона не докладала жодних зусиль і обманювала і вчителів, і однокласників.
Одного разу Катруся сказала мені:
— А давай-но, Ха-еФчику, я сама тобі читатиму.
Мені стаю цікаво, як це вийде у Катрусі. Але дівчинка так захопилася читанням, що вже не йшлося про те, щоб я її підміняв у цьому. Вирішила Катруся довести, що і твори пише не гірше за мене.
Звісно, ми з Катрусею не розлучилися. Одного разу, напередодні Нового року, батьки з Катрусею прикрашати її кімнату, і Катруся намалювала мене фарбою на віконному склі.
— Живи поки що тут, — сказала вона, — а там побачимо.