Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. "Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах", — каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що "її пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот".
Справжній митець, Маруся, на ділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами і стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах "Маруся Чурай" наскрізно.
У залежності від художньої мети твору письменники по-різному трактують отруєння Марусею Гриця. М. Старицький стверджує, що для Марусі кохання до Гриця — мета її життя. Вона не згодна ні за яких умов розлучитися із своїм коханим, а тому готує отруту для них обох. Смерть повинна була поєднати закоханих навіки, бо у другому потойбічному світі немає "ворогів", і нікому буде вже їх розлучати. Проте Гриць помилково випив увесь трунок і помер сам. Маруся збожеволіла.
О. Кобилянська картину отруєння Гриця залишає поза сюжетом твору. А читача наводить на думку, що Тетяна (читаємо Маруся) власноруч зібрала зілля і отруїла Гриця, помстившись хлопцеві за зраду. Не даремно ж письменниця дає їй прізвисько Туркеня. Вона запальна, рішуча, здатна на високі почуття, не розуміє брехні, не прощає зради. Сама також гине.
Маруся Чурай Ліни Костенко не має нічого спільного із помстою, злочином. Вона — митець. Її душа співає піснями народу. Вона здатна на страждання, на помсту — ні. Отруту героїня роману приготувала для себе, бо не могла більше складати пісні, душа боліла, покривджена Грицевою зрадою. Німий поет вже не поет. Маруся хотіла отруїти себе, а Гриць випив отруту випадково.
Смерть коханого ще більшою мірою покріпила страждання. Після його смерті Маруся не написала жодної пісні, і навіть після того, як її виправдав суд, — померла, бо не виправдала сама себе.
Для втілення своєї філософсько-естетичної концепції Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах, який передбачає рівноправне поєднання епічного та ліричного начал. Це дало їй змогу прокласти емоційні "мости" між давниною і сьогоденням, не ризикуючи скотитися до публіцистичної декларативності.
Чимало дум склав народ про муки українських невільників у татаро-турецькому полоні у XVI— XVII століттях. Жорстокість ворогів не мала меж: братівці продавали на ринку, непокірні гноїли в темниках, на галерах, діти віддаляли у спеціальні Військові школи, звідки вони виходили яничарами, літніх людей вбивали. Розлучили матір з дочкою, брату з сестрою. Та не могли вбити в бранців любові до рідної землі, волелюбного духу. Перед ними, як зірка, світиться яскравий образ далекої вітчизни. Патріотичний подвиг української дівчини-невільниці виступив у думках «Маруся Богуславка», «Дівка-бранка Маруся, попівна Богуславка» прийшла до темниці, яку вже тридцять літ силять козаки, і звільняє їх. Невільники повертаються додому 《на ясні зорі, на тихі води, у край веселий ». У думці Маруся зображувалася тільки в одному епізоді - звільнюванні бранців та прощанні з ними. Вона, певно, давно вже в полоні і не може порвати з тим життям, яке в неї склалося. Маруся просить козаків передати батькам, щоб вони не збирали грошей, для її викупу , бо вона вже додому не повернеться
Образ Марусі Богуславки- художний вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків коли українські дівчата були дружинами турецьких вельмож. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на підмоги в ім'я батьків батьків.
Почуття жалю до своїх співвітчизників змусило Марусю свідомо піти на подвиг. На її чекає кара, коли паша, у якого вона викрала ключі від темниці, повертається додому. Та паша пробачить Марусі за здійснений нею вчинок, бо дуже любив дружину та дітей.
Творці думи виявили велику майстерність у створенні образу Марусі Богуславки та зображенні її героїчного вчинку, вміло викликали сюжет твору, Тому, патріотичний вчинок, який здійснила Маруся Богуславка, показав її велику любов до рідної землі, до народу, Та Маруся не могла повернутися на батьківщину бо любила свого чоловіка і дітей. Покинути їх вона не могла.
Відповідь:
У цьому селі жив славний козацький рід Судаків: сімдесятирічний дід Андрій, його син Степан із жінкою Палажкою, онуки Петро, п’ятнадцятирічний Павло та тринадцятирічна онучка Ганна.
Петро пішов на Запорожжя, а молодших виховував дідусь.
Однієї ночі на село напали татари. Діда Андрія і Палажку вбили, Степана та Ганну захопили в полон. Павлусь сховався у бур’янах,
Спить під Свиридовою могилою кремезний козак Семен Непорадний. Раптом до нього підбіг ворожий кінь із пораненим хлопчиськом. Розпитавши хлопця, козак помітив, що в сідлі коня сховані червінці. До Семена та хлопця приєдналися козаки із Запорожжя, ватага Тріски Остапа. Серед них були бандурист — дід Панас — і брат Павла — Петро Судак. Брати зустрілися й зраділи. Козаки вирішили спочити, а потім вистежити нападників.
Коли козаки спали, на варті залишився Непорадний. Він помітив татарина і спіймав його на аркан. Зав’язалась боротьба, але козак переміг. Ворог зізнався, що в загоні татар було чотириста. <...>
Ватажкував славний Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-гірея. <...>
Раптом козаків оточила сотня Андрія Недолі. Козаки порадилися й об’єдналися, залишивши ватажком Недолю. Бранець надумав обмінятися із Павлусем сідлами, але Непорадний не дозволив обдурити хлопця, бо в сідлі багато червінців. Козаки вирішили підійти під татарський кіш і виманити ворога.
Павлусь перший раз став свідком битви із татарами.
<...> У козаків аж руки мліли, а татари змішались так, що один другого рубав. <...>
Під час битви загинув славний козак Тріска. Семен Непорадний захопив у полон самого Мустафу-ага, а перший бранець перейшов на бік козаків. Відправили козака Тихона із Мустафою до полковника.
Деяким бранцям татар пощастило втекти. Серед них був і Степан, батько Петра й Павла. Рідні зустрілися івчани приєдналися до козаків. Вони наздогнали татарський табір і захопили. Але Ганни серед бранців не знайшли.
Через лють за сестру Павлусь уперше вбив полоненого татарина. Хлопець благав рідних їхати до Криму за сестрою, але батько із братом не погоджувались. Уночі Павлусь сам вирушив рятувати Ганну. Недоля сказав, що з нього вийде кошовий, якщо повернеться цілий.
Довго мандрував Павлусь і зустрів харциза Карого. Карий обдурив хлопця і продав його татарам-крамарям. Забравши коня із червінцями, подався потурнака на Січ. Невдовзі його зустріли козаки, Непорадний пізнав коня Павлуся. Харциза схопили і віддали до рук татарина Гусейна. Колись давно Карий пограбував його та зарізав батька. Гусейн страшно помстився за це. Він зарізав Карого й поволік у степ.
У татарських крамарів Павлусь учився татарської мови.
<...> Хлопець вдавав із себе до всього охочого, щирого і виконував усі роботи вправно. <...>
Павлуся купив Сулейман-ефенді, він привів його у село Коджамбаку, де мешкав його син Мустафа й потурнак Ібрагім. У цьому домі він познайомився із земляком Остапом Швидким. Мустафа підмовляв Павлуся на бусурманську віру, але той відмовився. За це його висікли та призначили до конюхів. Через деякий час сміливий хлопець тікає, але його схопив татарин. Павлусь удав, що їхав по знахаря за наказом Мустафи. Хлопець повертається до двору. За спробу втекти його засуджують на двадцять дротянок. Тільки покарання не сталося. До воріт під’їхав мулла і звернувся до бранців. Девлет-гірей розшукує свого сина Мустафу. Павлусь сказав, що знає про його долю. Мулла забирає хлопця до Девлет-гірея.
<...> Девлет-гірей мешкав у столиці кримського хана, в Бахчисараї. <...>
Павлусь розповів, що подробиці з подальшої долі Мустафи-ага знає сестра Ганна. Девлет-гірей наказав знайти дівчину. Ганну привезли, брат із сестрою зустрілися. Павлусь розповів про свій задум. Девлет-гірей вислухав дівчину та надіслав послів з викупом до лубенського полковника.
Довго чекали звістки про Мустафу. І ось він повернувся живий і здоровий. Девлет-гірей додержав слова і пообіцяв відпустити Павла та Ганнусю. Павлусь не забув і про свого земляка Остапа Швидкого. Девлет- гірей звільнив його за проханням хлопця.
Пояснення: