Юрій Андрухович — сучасний поет, прозаїк, перекладач, есеїст, творчість якого пов'язують із напрямком постмодернізму, що прийшов на зміну модернізму ще на початку 80-х років XX ст., і це має свою точку відліку — 1985 рік, коли Ю. Андрухович разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснували поетичну групу «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Зміни в суспільному житті країни відбились і в розвитку літератури: почали з'являтися нові теми, змінився підхід до творчості. Коли досліджують українську літературу кінця XX ст., наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що знайшов яскраве втілення у творчості Юрія Андруховича, — це і поєднання тенденцій різних стильових течій, опозиційність до традицій, позачасове й поза зображення подій, зміна функцій автора та героя, поява незалежної особистості, часом іронічність чи пародійність тощо. Ці особливості ми гаємо в поетичних творах збірок: «Небо і площі», «Передмістя», «Екзотичні птахи і рослини» та ін.
Як послідовний митець постмодерністського напряму Андрухович оригінально поєднує патетику з іронією, часом захоплюється стилістичними прийомами або ж ніби замінює ліричного героя якоюсь новою «маскою». Твори поета й прозаїка внесли в українську літературу своєрідну стихію вільного мислення, не обтяженого сумнівними умовностями, і найперше, що привертає увагу, — у них постає новий образ вільної творчої особистості.
У творі «Пісня мандрівного спудея» автор навмисно використовує архаїзми «черленяться», «отець», «соловій» і зокрема слово «спудей», аби надати цьому слову того глибокого значення, що мала назва молодих людей, які вивчали науки. За часів Сковороди й трохи пізніше абихто не міг стати «спудеєм», отже, це були люди високоосвічені, талановиті, творчі. Власне, таким є ліричний герой — «мандрівний спудей», він не собі мандрує, він досліджує життя, поспішає туди, «де кров з любов'ю черленяться, де пристрастей і пропастей сувій...», і своїм поетичним словом хоче творити добро, «щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій». Мандрівка спудея — не задля споглядання, він у пошуку свободи для своєї творчості, хоча, як справжній спудей, мусить дотримуватися правил, усталених канонів, та він протестує проти цього: «З риторик і поетик академій — гайда на площу, як на дно ріки! Підслухані у вирі цілоденнім ті рими — вчителям наперекір», і тут же іронічно, граючи словом, зауважує: «У вчителів, здається, перекір». Поет ніби стверджує думку: справжня поезія може творитися там, де люди, де вирує життя. По-доброму й іронічно ліричний герой ставиться до моменту творчого виявлення своєї особистості: він творить поезію, а свої неслухняні римовані рядки називає «маленькими чортенятами», що допомагають йому. Незвичним використанням епітета «на зелену прощу» автор декларує, що справжній вияв натхнення — у вільному леті думок й образів, коли хочеться «читати вірші травам і вітрам!..»
Про які звичаї та традиції йдеться у повісті "Гуси-лебеді летять"?
У творі М. Стельмаха "Гуси-лебеді летять" читач поринає у дитинство автора - часи, коли шанувалися українські традиції. Читаючи твір, ми маємо змогу познайомитись зі звичаями та традиціями українців. Твір насичений прислів'ями та приказками. Ось деякі із них:
Сто друзів - це мало, один ворог - це багато.
Над шкурою дрижати - людиною не жити.
Де не посій, то вродиться.
Ці влучні народні вислови дозволяють нам пізнати чим жив народ, який світогляд мав. Вміло автор передає і розуміння сенсу життя, особливості побуту українців. Так, матір хлопчика каже: "Хоч ми й бідні, та маємо квіти і в городі і на комині, і на полотні, яке зодягає нас". З особливою любов'ю наші предки ставились до землі, мали давні традиції її обробки. Батьки Михайлика розуміють, що земля - їхня годівниця, тому дотримуються усіх звичаїв, пов'язаних із її обробкою.
це може не точно