Кохання є основою життя будь-якої людини. Це почуття, яке дарує сили на подолання перешкод, надію на щасливе майбутнє, віру в себе. Саме таке кохання відчували один до одного герої повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною». Та, як то кажуть у народі, «хто не має кохання, той не знає і горя»,
З самого початку своєї трагічної оповіді письменник примушує нас захоплюватися Остапом і Соломією, співчувати їм і переживати за них. Ці молоді люди щиро кохали один одного, але щастя не мали, бо спочатку їх розлучив бездушний лях, а потім господар і зовсім став погрожувати Остапові позбавленням життя.
У центрі повісті до останніх її сторінок залишалися ці герої: молодий та сміливий парубок Остап і заміжня жінка Соломія. Доведений до відчаю Остап врешті-решт вирішив втекти з рідного села і відправитися на пошуки кращої долі. Соломія була дуже засмучена звісткою про намір її коханого парубка втекти з села і відправитися аж за Дунай. «Тікаєш, покидаєш мене. І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». Та безмежна любов Соломії до Остапа все ж перемогла її почуття: вона вже погодилася на все і прийняла рішення, наче відірвала від свого серця шматок: «Тікай, Остапе, тікай, серце». А згодом вона й сама вирішила втекти разом з коханим.
І як же треба було кохати, щоб покинути, хоча і не дуже радісний, але все ж таки рідний дім, щоб залишити відносно спокійне життя і відправитися за дорогим і єдиним Остапом. Яку ж треба було мати вірність, щоб піти назустріч невідомості, неймовірним труднощам і небезпекам, щоб піти світ за очі, аби тільки бути поряд зі своїм коханим.
На які тільки вчинки, вигадки і хитрощі здатна жінка, яка віддано і щиро кохає. Ось і Соломія обстригає свої коси, перевдягається у чоловічу одежу, а свій жіночий одяг, який зняла з себе, викидає у ставок коло села. Відчайдушної сили цій дівчині надає кохання, і Соломія стає справжньою героїнею. Під час небезпечної подорожі вона не розгублюється у найскладніших ситуаціях, вона скрізь рішуча, вміла і спритна. Вона знаходить у собі сили не перелякатися і не розгубитися, вона перев’язує Остапа, коли того ранять, саме вона шукає його в плавнях і врешті-решт врятовує.
Але найбільш героїчна вдача Соломії проявилася після арешту її коханого Остапа. Вона віддала все, що у неї залишалося, але це не до його врятувати. Та Соломія не западає духом, гарячково шукає вихід з ситуації і, здається, знаходить. Але її надзвичайно сміливому плану не судилося збутися. Рятуючи свого коханого від неволі, ця непересічна жінка загинула у бурхливих водах Дунаю.
Протягом усієї повісті ми захоплюємося Соломією, її нежіночою відвагою, мужністю та вірністю, самовідданістю та здатністю на самопожертву. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж зрозуміло, що він щиро кохав Соломію. А зостарівшись, в гудінні вітру він усе чув Соломіїн поклик: «Остапе!».
Герой, чиє ім'я стоїть в назві твору, займає в ньому особливе місце, серед інших героїв «Слова ...» його образ особливо яскравий і виразний. Мені здається, що саме князь Ігор, особистість складна і суперечлива, найбільш близький сучасній людині, а тому викликає щирий інтерес, хоча він відділений від нас величезної тимчасової дистанцією.
Ставлення автора «Слова ...» до руських князів, зображеним в ньому двоїста, що позначилося і в образі князя Ігоря. З одного боку, автор бачить в князів представників Русі, він їм співчуває, пишається їх успіхами і переживає за невдачі. З іншого боку, він засуджує їх егоїзм, розбрат і місницькі політику, їх небажання відстоювати общерусские інтереси .. На прикладі походу на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича автор показує, до чого призводить відсутність єднання, а тому для вираження головної ідеї «Слова. .. »образ князя Ігоря має дуже велике значення.
Ігор діє за формулою: «ми собе, а ти собе». Він йде в похід на половців один, а тому і терпить поразку. Святослав Київський, з яким солідарний автор, говорить Ігорю, що він самостійно відправляється в похід тому, що шукає собі славу, яку не бажає ні з ким ділити, крім кількох вірних йому князів:
Русичі великі поля червленими щитами перегородили,
Шукаючи собі честі, а князю - слави.
Хоробрий, але недалекоглядний Ігор йде в похід, не дивлячись на те, що з самого початку його попереджають про поразку численні «знамення»:
Сонце йому тьмою путь заступало;
Ніч стогонами грози птахів пробудила;
Свист звіриний встав,
Збив див -
Кличе з верху дерева,
Велить прислухатись ...
Але Ігор не бажає нічого і нікого слухати, він вірить в свою зірку і з невеликим загоном соратників йде в похід. Він, безумовно, любить батьківщину, але бажання особистої слави «заступає йому знамення». Перед походом він звертається до своєї дружини:
Краще адже убитим бути,
Чим полоненим бути;
Сядемо ж, брати,
На бистрі коні
Так подивимося хоч
На синій Дон.
Фінал оповідання дає дещо інший поворот в трактуванні образу князя Ігоря. Переломним моментом служить центральний епізод третій частині -плач Ярославни, юної дружини Ігоря, яка представляє собою образ ідеальної російської жінки. Вона оплакує не тільки полон чоловіка, але сумує про всіх полеглих російських воїнів. У народно-пісенних традиціях вона кличе на до сили природи: «вітер, вітрило», Дніпро Словутич, «світле і Трисвітлого сонце». Її плач - це дивовижне по красі і виразності символічне уособлення плачу всій землі Руській про загиблих і полонених своїх захисників.
Але плач Ярославни має і ще одну дуже важливу функцію: він покликаний освятити втеча Ігоря з полону, що вважалося вчинком, що завдає шкоди честі князя. Тут його втеча як би освячено космічними, природними силами, які покликані плачем Ярославни.
Відповідь:
як варіант:
-Добрий день, Климе! Скажи, що тобі запам"яталося з довоєнних років твого дитинства
- Добрий день! Я часто згадую як ми дружно жили з моїм дядьком Кирилом, як я чекав його з чергування, як господарював при цьому самостійно: варив запашну юшку, прибирав у кімнаті, як радів моїй успіхам у навчанні дядько.
- А що ти пам"ятаєш про вихідні і святкові дні ?
- О! Це був найкращий час. Дядько одягався в білі брюки, білі парусинові черевики і блакитну сорочку. а мене одягав в матроський костюм з безкозиркою, в нові сандалі і ми разом йшли до магазинів по морозиво та цукерки. Це були мої улюблені цукерки - такі смугасті "Ракові шийки"!
- Я знаю, що смерть дядька тебе приголомшила, а що ж ти робив, коли фашисти розбомбили до того ще й барак?
- Так, це був нелегкий час. Мені прийшлося шукати десь інше житло. І я знайшов притулок у маленькій кімнатці на шахтній сортувальні, де була колись вагова. У неї були товсті кам'яні стіни,а ле геть чорні від кіптяви. Зате у ній була кругла чавунна грубка-"буржуйка" і з мебелі лише старий стіл.
- Хто в цей час підтримав тебе ?
- Мої друзі, а особливо один з них - Зульфат Гарєєв. Це саме він допоміг викурити з вагової пацюків, що знахабніли геть чисто і не давали мені вночі спати. А потім ми разом наносили тирси і товсто вслали нею підлогу, щоб не тягло з підвалу. Знайшли в барачному сараї старе ліжко, перенесли його мого нового поешкання, наносили для постілі сіна.
- Я знаю, що у своєму новому домі ти дав прихисток своїй першій учительці. Як це сталося ?
- Так, одного разу зовсім випадково ми з Зульфатом потрапили на базар - завернули туди, тому що нас зацікавив дивний гвалт. То люди намагалися обміняти все, що у них цбуло цінне на продукти в якогось здорованя. Поряд з натовпом ми помітили Наталю Миколаївну. Вона тримала на руках зовсім крихітну донечку-немовлятко. Як ми зрозуміли наша вчителька намагалася виміняти хоч на якісь харчі свою найкращу святкову сукню. Цю сукню ми пам"ятали ще зі школи. Наталя Миколаївна одягала її лише двічі на рік, хоч вона їй дуже личила. Вчителька відмовилася обмінювати сукню і попросила нас її провести. По дорозі ми розговорилися і запропонували перейти жити до мієї кімнатки, тому що вчителька фактично залишилася з малою дитиною під голим небом.
- Це вона запропонувала тобі йти по сіль ?
- Ні, ну що Ви! Якби Наталя Миколаївна дізналася про наш з Зульфатом план, вона нізащо бне відпустила мене! Думка піти по сільдоСлов"янська прийшла мені у голову. Я чув як той дядько на базарі казав "сіль біла слов"янська", бачив як за жменьку солі люди готові були віддати багато чого, а в Слов"янську сіль лежала брилами прямо під ногами - так казали. От я й подумав, що було б непогано роздобути і принести тієї солі.
- І як пройшла твоя подорож?
- А це ви можете дізнатися, прочитавши твір Григора Тютюнника
Пояснення: