Кожна дитина приходить у світ безгрішною, чистою. Вона не може комусь заподіяти зло або відплатити за образу. Як би добре було, щоб і дорослі мали теж неушкоджену дитячу душу. Та, на жаль, що більше років проживає людина, то більше гріхів вона має. Скоєні гріхи людини переходять у трагедію особистості. Так і сталося із Чіпкою — головним героєм роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Зі сторінок роману перед нами пропливає життя Чіпки. Яке ж воно у нього?
У холоді, у постійному недоїданні ріс малий Чіпка. Батька свого не знав, ніколи не бачив. Його мати — убога селянка Мотря жила із своєю матір'ю, перебивалася випадковими заробітками у багатих сусідів. Єдиною відрадою у його сирітстві була баба Оришка. Дитяче товариство його не приймало: безбатченко, злидень. Тому не любив Чіпка ровесників і тікав від них до баби — у світ казки і життєвої мудрості. Він цікавився всім — і птахами, і землею, і Богом. Діставав наївні пояснення від баби. Ще з раннього дитинства, часто битий долею, ровесниками і матір'ю, хлопець ріс замкнутим, відлюдкуватим. Чіпка вже тоді закипав ненавистю до жорстокого світу, а старенька гасила, як уміла, ті перші спалахи ненависті.
У дванадцять років пішов у життя, у найми. І мало не спалив хазяїна за те, що той побив його за непослух. Тоді й залягла в його серці ненависть на долю, "що поділяла людей на хазяїна й робітника". Викинутий паном з двору, пас громадську череду. Спілкування з дідом Уласом приносило розраду хлопцеві. Матір свою не любив, бо вона "не вміла здержувати руку над сином", і він ставав ще злішим після такого виховання. В такі хвилини хлопець ненавидів свою матір.
Смерть баби Оришки, останнє панське покарання діда Уласа (забрали знову до двору), відмова громади на випас Чіпкою людської худоби — перші моральні трагедії, які так тяжко переживав Чіпка.
Далі ми бачимо Чіпку-юнака, що повернувся до землі, став справжнім хазяїном. До хлопця прийшло кохання, яке завжди возвеличує людину, змушує сприймати світ зовсім по-іншому. У Чіпки наче крила виросли, він готовий любити весь світ, пробачає людям образи. Але люди позбавили Чіпку землі, і цим вони вбили його любов. З пекучою ненавистю він забрів у шинок та там і потонув у горілці. "Що тепер я? Людський попихач, наймит? Пропало... все пропало!" — так оцінює Чіпка це жахливе для себе становище.
І пішло. Увесь нехитрий його статок поплив у шинок. Горілка вигнала з дому його матір. Він приєднується до злодійкуватого товариства Лушні, Матні і Пацюка. Під їхнім впливом Чіпка поступово став на слизьку дорогу злочину. Здається, вже ніщо не могло спинити Чіпку, але любов і повага до Галі до йому відгородитись від минулого. Та недовго щастя посміхалось йому. Чіпка покаявся в гріхах, став повноправним членом громади, був "такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалісливий на чужу утрату", що здобув авторитет серед селян і його обрали до земства. Але панам, які збирались нагріти руки біля земства, він стримів, як кістка в горлі.
Пани швидко вивели Чіпку із управи. Це вже було останньою краплею, яка переповнила все і залишила в його свідомості тільки ненависть і бажання помсти. Чіпка вбиває і грабує всіх поспіль. Жахливий стан руйнує душу Чіпки, знищує у ній людяне і добре. Так людина мужня, горда вироджується і стає вбивцею невинних людей. Таким став Чіпка.
Трагедія особистості переростає в нього у страшну злочинність, якій немає виправдань.
Роман П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" вчить нас бути вірними до кінця ідеалам честі, добра, справедливості, ніколи ні за яких умов не йти на компроміс зі своєю совістю.
Відповідь:
Мелітопольські письменники.
Першу сторінку в літературному житті Мелітопольщини відкрив Дем’ян Семьонов, робітник ж/д, який в 10-х гг. ХХ в. публікував вірші в газеті «Мелитопольские ведомости» і про якого в статті «О писателях-самоучках» писав Максим Горький. В 1918–1920 гг. в Мелітополі жив и творив Микола Нагнибіда (пізніш – відомий український поет). В 20-ті роки почав свою творчу діяльність Соломон Лазурин (Баєвський), майбутній кіносценарист и письменник, член СП СРСР. В 1931 г. при газеті «Радянський степ» Александр Рогоза організував першій літературний гурток. Тут творчо зростали поет і композитор Леонід Шермейстер, письменники Микола Папій і Микола Семенченко, Ніколай Денисов – майбутній автор роману «Лётчики» і літературний редактор книги Ю. Гагаріна «Дорога в космос». Членами гуртка були В. Боянович, М. Медведовський, М. Цигіпов та ін. В 1932 р. при педінституті організував другий гурток письменник Євген Дирін, який після війни працював в Москві, в військових видавництвах. Його книги «На боевом курсе», «Дело, которому ты служишь», «Большие привязанности» обожнювала молодь 50-60-х. Третій гурток існував при Палаці піонерів. Організував його педагог і мистецтвознавець Аркадій Тильний. В 1944 р. знову запрацював гурток при газеті «Радянський степ», де прийняла участь народна поетеса Буковини Домка Ботушанська. Війна застала поетесу в Мелітополі, і це місто стало її другою батьківщиною. Улюблений жанр її поезій – колядки, вірші – зберігали народнопоетичні традиції. Заняття гуртка відвідував і Віктор Коржиков, майбутній член СП Росії. Роботу літературних гуртків у повоєнні роки вели також В. Уманський, О. Барабоха, О. Хитров.
Пояснення:тут пару письмеників,думаю до