«Добрий день, Яво! Ти мене зовсім не знаєш, але особисто мені здається, що я тебе знаю вже не один рік. У всякому разі, я знаю багато твоїх пригод і витівок, знаю де ти живеш, знаю твоїх друзів, знаю, як ти виглядаєш, вважаю, що знаю і твій характер. Добре взнати тебе мені до дуже цікава книга В. Нестайка, в якій ти і твій кращій друг Павлуша були головними героями.
Ви з Павлушею найкращі друзі та напарники, затоваришувати з вами хотіла б і я. З вами мені було б дуже цікаво, бо ти постійно вигадуєш різноманітні витівки, які іноді, на перший погляд, здаються навіть злими, але це зовсім не так, бо ви з Павлушею лише хочете, щоб у селі ви завжди були на виду і щоб про вас постійно говорили. Мені здається, що тієї енергії, яка буквально фонтанує з тебе, вистачило б і на мене. Та й сама я здатна вигадувати цікаві розваги, які обов’язково б тебе захопили.
Я впевнена, що, незважаючи ні всі свої витівки, ти, Яво, добрий, співчутливий до чужого горя та сміливий хлопець. Крім того, я розумію, що попри усі твої суперечки з Павлушею ти для нього справжній друг, таким би справжнім другом ти був би і для мене.
Мені було дуже цікаво читати оповідання про твої пригоди, при кмітливі, веселі і відчайдушні витівки, які ти вигадував і разом з Павлушею приймав у них участь. Не менш цікаво мені було б разом з тобою брати участь у цих витівках.
Книга В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» мені дуже сподобалася, а поки я її читала, ти, Яво, та твій товариш Павлуша стали для мене справжніми друзями. Я сподіваюсь, що якби нам довелося жити в одному селі, ходити в одну школу та разом відпочивати, я б теж стала для тебе не менш гарним другом, ніж Павлуша.
Ти, Яво, добрий, веселий та дотепний, і спогади про тебе залишаться у мене на все життя. А зараз я з тобою прощаюся і сподіваюся, що усе твоє життя буду добрим, веселим і щасливим, як і твоє дитинство.
У «Думі про козака Голоту» відображається одна зі сторінок історії України — боротьба нашого народу проти турецьких загарбників. Рядки думи переносять нас у XVI—XVII століття. У ті часи татарські й турецькі військові загони були справжнім лихом для українців. Вони зненацька нападали на міста й села, грабували та руйнували їх, а людей уводили в полон та продавали на невільницьких ринках. Але народ відстоював свою незалежність, мужньо захищав власні землі. Найважливішою силою в цій боротьбі стало козацтво, яке не лише відбивало напади неприятелів, але й саме нападало на ворогів у Криму та Туреччині, звільняючи в’язнів. Народ увічнив подвиги славетних козаків у думах. Так, у «Думі про козака Голоту» змальовуєтьсяперемога козака над татарином. Козак названий Голотою тому, що він убогий. На ньому старенька «семиряга», дірява «шапка-бирка», а на ногах «постоли в’язові» й «онучі китайчані» з валовими зав’язками. Але, незважаючи на такі «шати», козак має гарного «коня вороного» та «ясненьку зброю». У думі особливо підкреслюється, що Голота — мирна людина: «ні города, ні села не займає». Він любить рідну землю й не знає страху: «не боїться ні огня, мі меча, ні третього болота». Зовсім інакше змальовується образ татарина. Він — заможна Людина, має гарний дім і дороге вбрання. Але головна мета його життя — це нажива, він прагне розбагатіти якомога більше. Ми переконуємося, що татарин занадто жадібний, оскільки він мріє захопити козака живцем і продати його в неволю. А страждання козака та його туга за рідною землею татарина не обходять. Однак у чесному бою козак Голота переміг татарина. У думі народ прославляє відважного й мужнього Голоту та виплює побажання, щоб козаки
Природа — то колиска людської цивілізації. Завжди вона давала людині матеріальний достаток та насолоду від спілкування з нею. І при дбайливому до себе ставленні віддячувала стократ. Ще Г. С. Сковорода закликав жити в гармонії з природою. Але природа для слабких духом, невмілих та недосвідчених може бути жорстокою, навіть згубною.
У романі І. Багряного "Тигролови" пейзажам приділено багато уваги. В основному це опис далекосхідної тайги, і починається він із напівгумористичної легенди про те, як Господь створив цей дивовижний край: "Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, де що приходилось...
І прийшов він аж у той край, що грець його й зна, де. І зупинився він на хребті Сіхоте-Аліня — гори такі є. Аж бачить — земля вже скінчилась, а в нього у мішку ще до лиха всього є!
Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко... Так він узяв та й висипав геть з мішка усе тут.
— Живи тут!..
Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!"
Детально, із знанням справи описує І. Багряний чотириярусну тайгу, хребти й становики, що міняють свій колір, річки, паді й водоспади, наводить легенди про походження їх назв.
Із любов'ю й неабиякою художньою майстерністю описує автор лісових мешканців, інколи ледве не від їх імені. Ось "на поваленій кедрйні тремтіли сонячні зайчики. Смугастий звірок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них". Там козеня знайомиться з жабою, а ще далі — зустріч із дивною гадюкою, що рятувала своїх дитинчат у власній пащі. Найзахоплюючіші розповіді — про володаря уссурійських нетрів — тигра, про бій ізюбрів, про полювання та риболовлю.
Природа у письменника завжди жива, одухотворена: "Перед хатою цвітуть гвоздики: насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються > з пишними тубільними саранками — червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів у морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи — повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишалися, заквітчані".
І. Багряний зображує природу в різні пори року, в різний час. Дика вона, могутня і часто страшна. Можна згадати чимало епізодів, коли герої роману опинялися на грані смерті чи у великій небезпеці. Детально описує письменник паутів — страшне лихо для людей і всіх лісових мешканців. Або змальовує таку картину: "Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива' тиша нетрів. Десь нагло розітнувся дикий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь... Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно... Закричав спросоння глухар... Зрадливі звуки, притаєні шелести... Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити. Місяць поблід і квапився вгору". Читачеві стає ясно, що виживатиме тут сильніший.
І все ж воля людини, її працьовитість перемагають. Недаремно цей край називали "золотим Ельдорадо". Дійсно, багата земля, ліс і вода давали людині все, коли вона докладала своїх зусиль. Біда лише в тому, що одні люди не дали спокійно жити іншим, нав'язали нову суспільну систему й загубили усі здобутки. Так розпалася "Сіркова держава", і тільки її залишки ховалися в густих нетрях від заздрісного й хижого ока вдасть імущих.
Таким чином, природа в романі "Тигролови" є також одним із головних узагальнених образів і служить прекрасним фоном для розгортання сюжету та образотворення, підкреслення рис характеру героїв.