Объяснение:
Народився Всеволод Зіновійович 30 січня 1930 року в Бердичеві.
У дитинстві разом із сусідом та однолітком Вітасіком Дяченко Нестайко захоплювався творчістю Миколи Трублаїні («Лахтак», «Шхуна „Колумб“»), Марка Твена («Пригоди Тома Сойєра», «Пригоди Гекльберрі Фінна»), Джека Лондона, Жюля Верна Чехова та Бориса Житкова. Друзі мріяли стати капітанами далекого плавання. Як виявилося, через особливості зору (дальтонізму) Нестайко не міг стати моряком, а сусід таки став капітаном
Мати Нестайко вважала, що він «має знати мову свого батька», тож віддала сина в українську школу.Після закінчення Всеволодом Зіновійовичем четвертого класу, коли йому було одинадцять років, почалася Велика Вітчизняна війна. В силу обставин терору та війни не навчався у п'ятому та дев'ятому класах. Курс п'ятого класу йому виклала мати. Після звільнення Києва майбутній письменник одразу пішов до шостого класу. Курс дев'ятого класу пройшов самостійно за два місяці. Закінчивши восьмий клас екстерном, перейшов до десятого класу. Нестайко закінчив десятирічну загальну середню школу з однією четвіркою (з фізики) у табелі, зі срібною медаллю. Через хворобу Всеволода вони з матір'ю не змогли виїхати з окупованої території[1]. На все життя запам'ятав Всеволод Нестайко жахи війни та окупації. Так, одного разу він став свідком того, як у Києві по вулиці Жаданівського німці гнали євреїв, серед яких було багато дітей, на розстріл.
Закінчивши школу, у 1947 році вступив на слов'янське відділення філологічного інституту Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка та закінчив навчання у 1952 році. 1948 року працював статистом у Київському театрі російської драми. Ще студентом працював у редакції журналу «Дніпро» (Дніпро)1958 року Всеволод Нестайко став членом Спілки письменників УРСР. Рекомендацію дали Дмитро Васильович Ткач, Оксана Дмитрівна Іваненко та Олександр Іванович Копиленко
Помер на 85-му році життя 16 серпня 2014 року в Києві, де він жив та працював останні роки. Похований 19 серпня на Байковому цвинтарі
Перше оповідання Нестайко написав у восьмирічному віці. У розповіді йшлося про відважного мисливця, який полював бенгальського тигра в Африці. У мисливця «ноги були волохати, як у всіх чоловіків». Мати письменника цю розповідь дуже розвеселила
За п'ятдесят років творчості В. Нестайко видав близько сорока книг, оповідань, казок, повістей та п'єс. Для його творів характерне гумористичне обігравання імен та ситуацій.
За словами самого Нестайка, головну роль у становленні його як дитячого письменника зіграла Ірина Ісаївна Шкаровська, яка працювала заввідділом у журналі «Барвінок». Перше оповідання для дітей Всеволод Нестайко надрукував у журналі «Барвінок» у 24 роки. Також водночас друкувався у «Піонерії». Перша книжка «Шурка і Шурик»[1] побачила світ 1956 годуПершу казку письменника «У Країні Сонячних Зайчиків» видали в 1959 році. Книга відразу ж стала дуже популярною і була перекладена на кілька мов світу (російська, білоруська, англійська, литовська, латиська, естонська та інші)Твори В. Нестайка перекладені двадцятьма мовами світу, у тому числі російською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою та іншими. За його повістями та розповідями поставлені фільми «Одиниця „з обманом“», «Чудеса в Гарбузянах», короткометражна стрічка «Тореадори з Васюківки».
Відповідь:
Якщо багато - скоротіть
Омелько – вже не молодий чоловік, який не перший рік служить у Мартина Борулі. Так говорить про нього Боруля: «І вигнав би, жаль - давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно». Чи тому, що вдача у нього така, чи тому, що роки беруть своє, але Омелько неповороткий. «А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш...». «Не прибіжу. Годів п'ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу…».
Омелько – звичайний селянин, одягається просто, з особливою заощадливістю відноситься до власних речей. Він щиро не розуміє навіщо одягати новий одяг чи чоботи в будній день. «На біса я їх [чоботи]буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах». Коли Омелька обікрали, то найбільше йому було шкода власних речей, а не найкращих коней Мартина. «Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк... Та коні знайдуться…. (Зітхає.) А чоботи і кобеняк...».
На мій погляд, Омелько не такий вже й недалекий, як здається. Більш того інколи не зрозуміло: чи то він навмисне вдає з себе нерозумного, чи то він так сміється нишком з господаря. Коли Мартин запитує у Омелька чому у нього не вкрали голови, той відповідає: «Бо нікому не потрібна: у кожного є своя, хоч поганенька». На вимогу взути чоботи до міста, бо він повезе панича, Омелько дивується: «Хіба я його буду везти? Коні повезуть». А коли Мартин наказує Омелькові йти на шпиль слідкувати чи не їде з міста наречений, щоб прибігти і попередити про приїзд дорогого гостя, то Омелько відповідає:«Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака!».
Омелько спокійний, або скоріше флегматичний. Коли Боруля на нього гримає, то Омелько погожується: «Панич—то и панич, пан — то й пан! Хіба мені язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, мені однаково». Омелько інколи може щось сказати філософське. «Коли б чоловік крила мав...», але відчувається, що ніхто, а тим більше Мартин, його не хоче слухати. Саме тому Омелько кілька разів жаліється: «Ніколи не дасть договорить...».
Пояснення: